Україна можлива завдяки кожному з нас

Україна можлива завдяки кожному з нас

Пропоную читачам чергову статтю про волонтерський рух у Кобеляцькій громаді.

Я зворушена.

Я зворушена кожного разу, коли перед нашою черговою поїздкою «в пекло» люди несуть мед, горіхи, булочки, малюнки, сплетені браслети, мило, яблука, сливи, огірки, помідори, ліки, футболки.

Зворушена, коли діляться пачкою чаю і гривнею.

Коли майструють лопати і сокири.

Знаходять буржуйки і піддони.

Замовляють рідкісні ліки.

Я зворушена, коли цілу ніч печуть хліб і пиріжки, щоб поїхало «свіже і духмяне до наших хлопчиків».

Зворушена, коли з-за кордону знайомі і незнайомі мені люди пересилають гумовики, швидкоїжу, гроші для ЗСУ.

Я зворушена до сліз і до щему, коли я дякую чоловіку, який привіз шість мішків картоплі, а він мені у відповідь: «Та це я вам дякую. Мені за що?»

А я просто роблю це. Не чекаючи «дякую». І оте його «Дякую вам» зворушило і розчулило надто.

У переддень своїх іменин задумалася. Які цього року можуть бути підсумки? Усі плани і мрії зупинилися. Війна. Але попри все, ще мій один персональний рік прожито, півроку з яких — у війні. Перші дні після вторгнення я не могла спати, посміхатись, ковтати. Лише одна емоція — заціпеніння.

Мене врятувало волонтерство. Допомога ЗСУ, тваринам, переселенцям… Хоча до сих пір не звикну, коли про мене говорять «волонтер». Мені ніби волонтери — це якісь надлюди, а я вічно нічого не встигаю, ночами готую фотозвіти з фронту, шукаю по сайтах фліски, аби не за всі гроші світу, вранці збираю книги, скуповую ліки, вдень пакуємось, везем, а вже і вечір… А ще є родина, особисте життя, потреби. Інколи мій ресурс на нулі. Навіть не інколи, а дуже часто. Це навіть не помітно рідним, оточуючим, але я знаю, що батарейка розрядилась. Проте розумію, що зараз все своє, особисте — на паузі. Усі зусилля — на перемогу. Принаймні, я точно знаю, що крихітна-крихітна часточка моєї праці наближає нас до неї. Перемога точно буде наша! І тому вибачте, якщо вчасно комусь не зателефоную чи не беру телефон, краще пишіть, бо я вся, всі мої зусилля зараз зорієнтовані на допомогу нашим рідним хлопцям, завдяки яким ми спимо у своїх ліжках, у своїх домівках.

Я не уявляю свого дня без волонтерства. Списки на кожен день: зателефонувати, купити, забрати, передати, спекти, замовити, дізнатись, відправити. Волонтерство рятує. Не знаю, як у інших, а мене реально рятує. Перші дні війни я засинала з телефоном у руці, читаючи новини. Короткий проміжок сну — і знов новини. Так, треба знати, що відбувається, проте тепер я це роблю дозовано, бо банально не вистачає часу поїсти, а не те, щоб сидіти в телефоні. Незапланована перегонка машини, гріх, щоб їхала пуста, хлопцям треба свіжа випічка, ніхто так терміново спекти не може — стаю і печу. Маю закупити 200 пачок вологих серветок, авто немає — сідаю на велосипед, купляю, везу. У мене є п’ять тисяч гривень, одна флісова кофта, а треба замовити до завтра 12 штук. Майже всю ніч шукаю в Інтернеті гуртові ціни на фліски, знаходжу і купую 13.

Я зворушена, коли бачу, наскільки багато речей ми зараз робимо на довірі.

Зворушують фото, які отримую від захисників. Світлини з дитячими малюнками, з нашими булочками, у нашій кікіморі. Інколи дуже, дуже проблемно зробити такі фото. І якби ж кожен це розумів, а так, всі, хто причетний, просять фото. І я ж не проти вам його показати, але іноді це надто складно, або ж неможливо. Проте, повірте, всі ваші передачі доїжджають до хлопців, а кошти витрачаються на їхні потреби. І я зворушена від довіри людей, адже з кожним днем коло тих, хто долучається, лише збільшується. Дякую. Я, мабуть, ніколи скільки не дякувала, як за останні півроку. І я не втомлюся цього робити.

Я зворушена, коли наші підприємці віддають ліки й інші товари по собівартості, а частіше — безкоштовно, для ЗСУ.

Я зворушена, коли сьогодні військовий подякував мені разів зо десять за те, що піклуюся про них. «Ми допомагаємо вам, а ви захищаєте нас», — відповідаю, кладу телефон і не стримала сліз.

Коли питаю у захисника, що вам треба, що передати, а він у відповідь: «У нас все є, передай, куди потрібніше. Хіба пиріжків домашніх нам, і все». Це зворушує. Ми часто не цінуємо домашнього затишку, а його хлопцям, ой, як не вистачає. Їм багато чого не вистачає, але вони не вибагливі. Справжні воїни.
І коли перед кожною поїздкою до наших зборів долучається все більше і більше людей, то я вже остаточно не маю сумніву — Україна переможе. Наші люди неймовірні. Нашу націю не перемогти. Це не пафосні слова. Я це бачу в очах кожного з вас, друзі. І повірте, Україна можлива завдяки кожному з нас.

 

P. S. Збираємо для захисників протизастудні чаї, каву і теплі носки. Принести можна за адресою: м.Кобеляки, вул. Шевченка, 21.


Автор: Марина СІДАШ
23 вересня, 14:30 | Кобеляки | Благодійність

Додати коментар

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.