У ці дні нам всім стало по 17 років

Чи можна повернутися назад, у юність? Ствердну відповідь на це риторичне для більшості запитання дають випускники Кобеляцької школи № 2. Люди, які закінчили цей навчальний заклад у далекому 1973 році, знову зібралися на традиційну зустріч однокласників.

По обіді на подвір’ї Кобеляцької школи №2 зібрався невеликий гурт людей поважного віку. Це були випускники школи, які закінчили навчатися в ній аж у 1973 році. З того моменту минуло вже п’ятдесят років. Тоді школу закінчили 100 учнів. Зараз у живих залишаються шістдесят.

Частина із тих випускників на кілька днів відкладають усі справи, забувають про всі турботи і з усіх куточків України, а то й з-за кордону линуть у рідні для них Кобеляки для того, щоб знову зустрітися згадати свою юність, вшанувати тих, хто покинув цей світ, разом повеселитися.

Розповідає Тетяна Борисова, одна із випускниць 1973 року:

— Ми зустрічаємося щороку, починаючи із 2003-го. До того була зустріч після десятиріччя закінчення школи. І на ній вирішили збиратися щорічно. Спочатку дати проведення цього приємного для нас заходу змінювалися. А потім вирішили збиратися на День Конституції. Навіть у минулому вже воєнному році все обговорили і вирішили не зраджувати традиції. І зібралися. Єдине, що змінилося — не танцюємо і до веселощів додається хвилина смутку й мовчання в знак пошани тим, хто загинув. Адже серед нас є люди, чиї діти і онуки вже поклали свої голови, захищаючи Україну.

Цьогоріч на зустріч випускників 1973-го року прибули 15 чоловік. Усі вони вже люди шановані, успішні. Багато з медиків, педагогів, є колишні керівники органів місцевого самоврядування, директори великих промислових підприємств. Але в дні зустрічей серед них немає Іванів Івановичів чи Тетян Петрівен. Є Тані, Саші, Колі. Є люди, які попри вибілені часом скроні не втратили юнацького ентузіазму і жаги до життя. І не в останню чергу не втратили тому, що вміють відділяти справжні цінності від фальшивих. Вони розуміють, що жодні справи і проблеми не мають заважати людському спілкуванню. Адже саме це і є головним у житті.

Тетяна Борисова говорить:

— Думаю, що передам думку всіх. У ці дні, а ми зустрічалися два дні поспіль, спочатку в кафе, а потім на березі Ворскли, нам всім стало по 17 років. Не відчували ні хвороб, ні втоми. Дехто, прощаючись, говорив, що цього заряду енергії і позитиву має вистачити ще на рік.

На зустріч приїхали люди з Одеси, Харкова, інших великих та малих міст України. А Валентина Гуєвська знайшла можливість і прибула з Херсонщини. Перед тим жінка кілька місяців прожила в окупації. Каже, що то було жахіття.

Ще кілька випускників були присутні на зібранні завдяки сучасним цифровим технологіям. У кафе, де всі зібралися, Юрій Койнаш продемонстрував ціле слайд-шоу із фотографій, зроблених сорок років тому. А люди, які не змогли приїхати, дзвонили і вітали присутніх з Ізраїлю, Ірландії, Білорусі.

Прощаючись, усі висловлювали бажання зустрітися і в наступному 2024-му році. Уже в мирній Україні.