«Я досі пам’ятаю війну!»

1 жовтня у День людей похилого віку новосанжарські посадовці відвідали 103‑річну жительку села Козуби Дарію Купріянівну Романець. До найстаршої жительки району завітали заступник голови районної державної адміністрації Андрій Любко, виконуючий обов’язки начальника управління праці та соціального захисту населення Микола Плахотнік та виконуючий обов’язки директора територіального центру Володимир Петрук. Гості з району привезли Дарії Купріянівні квіти та продуктовий набір. Почекали, доки донька, яку вже саму добряче зігнув час, виведе стареньку і всадовить на стільці. Андрій Любко вже було хотів вручити квіти і сказати кілька теплих слів, як раптом бабусі стало зле. Доньці довелося бігти у сусідню кімнату по таблетки. Вона повернулась, дала старенькій ліки і тяжко зітхнула: «Ох, бодай би його не доживати до таких років… Ви говоріть, та вона все одно нічого не чує. І не бачить…» Настала пригнічена пауза. Та коли Андрій Любко таки заговорив, виявилось, що бабуся все ж таки чує. І, навіть, може дещо розповісти невидимим для неї гостям. — Списіба, що приїхали. Я ось вам розкажу, як я перед війною працювала у сільраді. І мене голова послав по гроші у самі Санжари. Що мені робити? Я пішла. Дійшла до самої траси, а там — Боже ж мій, Боже! Машин, людей, коней! І все йдуть і йдуть. Я й злякалася. Як же я перейду на ту сторону, щоб попасти у ті Санжари! Так мені стало страшно. Але ж іти треба і я почала пробиратися потихеньку-потихеньку поміж отим усим і таки перейшла. Знайшла і хату, в яку мене послали. А там людей повно-повно. Я знайшла потрібного чоловіка та й кажу: «Мене Митрофан Данилович по гроші послав». «Які йому гроші?! Не бачиш, що робиться?!!» Ну а я ж в чому винна, мене послали то й пішла. Покричав він, покричав, потім таки виписав мені якусь бумажку і направив у банк. У банку було пусто, тільки один червоноармієць, який мене розпитав, і я получила там гроші. І бігом назад. Знову думаю — як же я через ту дорогу переберусь! Така сила людей йде і йде. Коли дивлюсь — сунеться таке здорове, що я у житті такого не бачила. Я так злякалась, а один солдат і каже, що то наш танк виїхав, щоб прикривати інших, що відходять. А там — за містком — вже німецькі танки. Я бігом у село, там — у сільраду, та й кажу — нате ваші гроші та відпустіть мене до дітей. Тільки прибігла додому, а вже в село і німці ввійшли. Кричать: «Яйко, млеко, курка давай». Так ото, значить, почалася окупація. Розповідь Дарії Купріянівни була напрочуд зв’язною і якоюсь, зовсім не старечою, чи що. Немов би не шістдесят п’ять років минуло з тих пір, а кілька днів. І виявляється, хоч стотрирічна бабуся і втратила зір та частково слух, у її пам’яті збереглися спогади про довге прожите нею життя, про трьох дітей, чотирьох онуків, вісьмох правнуків. Там, у її спогадах — кілька поколінь людей, яких вона зустрічала на своєму життєвому шляху… Тому, на кілька поколінь молодшим за неї гостям з району, лишилося тільки схилитися перед старенькою у синівській пошані і піднести їй квіти, які вона не могла побачити, але все ж таки вдячно прийняла згрубілими струдженими руками. *** Після Шпортьків вищезазначені керівники відвідали двох літніх мешканок Полузірського будинку ветеранів. Їх також привітали зі святом та вручили продуктові набори. Того ж дня дванадцятьом стареньким працівниками терцентру управління праці та соціального захисту були розвезені гарячі обіди, приготовані та безкоштовно надані кафе «Гостинний двір».

Подобається    0