Сергій Срібний уже два роки плете маскувальні сітки
Чоловік уже сплів кілька десятків кілометрів сіток. А після цього створена ним бригада волонтерів‑жінок прикріпляє на готову основу клаптики тканини. Так вони виготовляють маскувальні сітки для земляків, які воюють у складі ЗСУ.
До війни Сергій Срібний був звичайним підприємцем із числа тих, хто працює на кобеляцькому міському ринку.
Починав свою підприємницьку діяльність із того, що власноруч майстрував, а потім продавав різноманітний сільськогосподарський інвентар — сапи, ручні полільники, млини, корморізки, пічки-буржуйки.
Із часом почав продавати ще й робочий одяг. У основному це були штани і куртки камуфляжного забарвлення. Такий одяг досить практичний і використовується не лише військовими, а й звичайними сільськими трударями. Тобто попит на товар, що продавав Срібний, був постійно високим.
Але війна все змінила. Ні, попит на камуфляжний одяг лише зріс. От тільки більшість свого товару Срібний або роздає, або продає по закупівельній ціні. Адже його клієнтами стали військові. А ще, чоловік у вільний від підприємницької діяльності час плете сітки. А їх потім використовують для маскування.
Щодо «вільного від роботи» часу Сергій жартує:
— Не плету сітки тільки тоді, коли сплю. Або, коли здоров’я підводить. А так, торгую — і плету, вдома — плету. Буває, що в роботі в мене одночасно по сім сіток.
У перші місяці війни маленький магазин-вагончик Срібного дуже швидко опустів. Чоловік згадує, що тоді в мобілізованих і в добровольців були дуже великі проблеми з амуніцією. У тому числі — і з одягом військового камуфляжного зразка. І він, не вагаючись, просто роздав усім, хто цього потребував, свій крам.
Роздає й зараз. А якщо й продає військовим, то виключно по тій ціні, по якій сам купив. Каже:
— Хлопці дякують щиро. Дехто із них навіть дивується такому ставленню. Інколи солдати із прикрістю розповідають, що на них намагаються нажитися, спеціально завищуючи ціни на той чи інший крам. Мовляв, у військових зарплати високі. Як на мене, то, по-перше, не такі ті зарплати й високі. А по-друге, і це головне, за ту зарплату людина своїм здоров’ям і життям постійно ризикує. А життя, його ж уже не купиш. Ні за яку зарплату. Ні за сто тисяч гривень, ні навіть за сто мільярдів. І от я вважаю, що, допомагаючи армії, плетучи маскувальні сітки, ми зберігаємо найдорожче — життя українців.
Знаєте, що найприкріше? Думаю, що немає в Україні, в Кобеляках людини, яка б не бажала закінчення війни. Усі цього хочуть. От тільки допомагати наблизити це закінчення охочих не надто багато.
Бригада Срібного
Ідею плести маскувальні сітки Сергію Срібному «підкинула» волонтер із Біликів Олена Пронженко. Про неї, як і про інших волонтерів, Срібний говорить із величезною повагою. Каже:
— Я захоплююся цими людьми. Олена, наскільки мені відомо, продала все, що могла продати, аби тільки на виручені кошти допомагати армії. Співпрацюю і з Танею Вільховою, і з Маринкою Сідаш-Приходько, і з Юрою Дейнекою. Усі вони — величезні молодці.
Волонтерам Сергій передає виготовлені своїми руками основи для маскувальних сіток. Передає їх у Аграрний ліцей і в Будинок дитячої творчості. А там жінки і діти прив’язують до основи клаптики тканини. І так виникає маскувальна сітка.
Срібний згадує:
— До цього я виготовленням рибальських сіток не займався. Але, зрозумівши, що на їх основі створюють сітки для маскування, «заліз» у Інтернет, подивився. І оце вже третій рік плету. Не знаю скільки сплів, не рахую. Але думаю, що вже десятки кілометрів.
Для того, щоб із звичайної сітки вийшла маскувальна, потрібно ще на основу начепити клаптики тканини зеленого та коричневого кольору. А займатися цим у Срібного вже часу не вистачає. І тоді він створив спеціальну жіночу бригаду.
Про історію створення цього волонтерського колективу розповідає наступним чином. До мене підійшла Оксана Подпрятова, переселенка з-під Маріуполя. І сама запропонувала допомогу. Я почав шукати охочих працювати. Знайшов лише двох кобелячанок. Це Зінаїда Денисенко та Яна Бондарєва. Після довгих пошуків знайшлося і приміщення для роботи. Зовсім без комфортних умов. Але дівчата працюють.
З-під Маріуполя через Червоноград і до Кобеляк
Зустрілися ми і з жінками, які створюють маскувальні сітки. Їх неофіційний бригадир Оксана Подпрятова розповіла:
— Я жила поряд із Маріуполем. У Окупацію ми потрапили через кілька днів після російського вторгнення. Оскільки чоловік мій був у теробороні, а я завідувала місцевим краєзнавчим музеєм, то ми розуміли, що життя в окупації — не для нас. Виїхали. Поїхали в Червоноград Львівської області. Чоловік зараз воює. Я в Червонограді одразу влилася до волонтерського руху. Там це відбувається із дуже великим розмахом. У Кобеляках, на жаль, зовсім не так. Але коли чоловік пішов у армію, я вирішила переїхати до двоюрідної сестри в Кобеляки. Ось тут і живу, тут і волонтерю, плетучи сітки.
Троє жінок працюють майже кожного дня, незалежно від пори року. Виготовляють сітки під замовлення.
Олена Подпрятова каже:
— Оце наша з Яною 22‑га сітка. Зіна приєдналася трішки пізніше. Якщо є бажаючі хоча б трішки потрудитися, охоче приймемо в свій колектив. Попит на маскувальні сітки не зменшується.
«Хоча б на день. Хоча б на кілька годин»
Сергій Срібний спочатку не погоджувався на розмову, точніше на публікацію в ЗМІ. А потім передумав. І пояснив:
— Мені якоїсь реклами не потрібно. І волонтери, і військові про мене й так знають. Але мені потрібні люди, потрібні помічники. Дівчата просто фізично не встигають виготовити всі замовлення на маскувальні сітки. Та і я б від допомоги рибалок і виготовлення основ не відмовився б. Так, окрім згаданих дівчат, сім’я моя допомагає, і дружина, і сини. Але цього мало. Ще люди потрібні. Тому прошу всіх, хто хоче закінчення війни, приходьте, попрацюйте трішки для Перемоги й Миру. Хоча б на день. Хоча б на кілька годин.
Номер телефону Сергія Срібного: (098) 278 – 14 – 56
Зателефонувавши, ви можете дізнатися, де і як плетуть маскувальні сітки, і самим стати волонтером.
Додати коментар