Будемо жити, бо помирати дорого

Наш постійний дописувач Грицько Мотрин вчергове поділився із земляками своїми роздумами. Його думки є актуальними для сьогодення практично всіх українських пенсіонерів.

Дивлюся я частенько на небо та й думку гадаю. Думка ця, чесно зізнаюся, не надто весела.

Думаю, чи не пора мені вже залишити земне буття та переселитися на небо. А може то й пекло буде. Не мені ж судити, що я там заслужив. Пекла й не боюся. Надто багато схожого пережив у земному бутті.

От давайте згадаємо разом. Пекло відбудови після Другої світової війни я пережив. Пекло тяжкої роботи в колгоспі теж. Пекло побудови розвинутого соціалізму, а потім перебудови його на новий капіталістичний лад теж ми всі пройшли.

І тільки здається, що найгірше вже позаду, тільки починаєш звикати до нових реалій, як доля пропонує нові пекельні випробування.

Зараз нам пекло на землі  під проводом свого, прости Господи, путіна намагається влаштувати русня.

Поклав цей придурок своїх рабів уже десь із півмільйона в український чорнозем, то їх не надто й шкода. Туди їм, недоумкам, і дорога.  Як не жилося їм спокійно на своїй землі, то хоча б у чужу добривом пішли.

Але ж наших хлопчиків шкода. Вони ж теж гинуть у цій дурній і не зрозуміло кому потрібній війні. Їм би жити, дітей народжувати, батьків радувати. Але вони пішли від нас, їм навічно залишилося по двадцять, тридцять років. І все заради того, щоб зараз у підручниках русні  їх дітям написали, що їх придурошний президент приєднав до своєї і так величезної країни кілька десятків квадратних кілометрів.

Так підручники ж завтра перепишуть, а загиблі до нас уже не повернуться ніколи.

Про «похилих» і «стоячих»

Та повернемося до наших, суто українських, проблем. Кажуть, що зараз усім важко живеться. Надто  —  людям так званого «похилого» віку. Ну тут питання дискусійне. Вони,  «похилі», легше згинаються і їм простіше в сміттєвих контейнерах порпатися. А в ті ємності інколи люди «стоячого» віку викидають недоїдки різних делікатесів, недоступних по ціні «похилим».

А от кому дійсно важко, так це людям «лежачого» віку. Таким, як я, приміром.

Маю діагноз  «Різко знижений кровотік нижніх кінцівок». Приймаю пігулки, застосовую різні мазі. У результаті, інколи можу перейти хату від стіни до стіни. А то, буває, й до паркана дошкандибаю, щоб подивитися, що на вулиці відбувається.

А тут мені недавно запропонували, через Інтернет якісь диво-пігулки купити. Мовляв, після них тиск різко підніметься. Заплатив дві тисячі гривень, прислали пігулки.

Дійсно, тиск так піднявся, що ледве відволали мене в обласній лікарні. Але не через якусь дію пігулок, а через усвідомлення того, що дві тисячі були викинуті «на вітер».

Дружина мені чітко діагноз поставила після цього. Сказала:

— Ти — старий дурень, ти за ці дві тисячі міг би півроку вживати ті пігулки, які хоча б трішки допомагають.

Ще поживемо

От після таких потрясінь і лізуть у голову думки про те, що пора збиратися в «засвіти». Але потім приходять інші. Як подумаєш, скільки рідним коштуватиме моє переселення в інший світ, то моторошно стає. І приймаєш рішення ще пожити. Рідня ж ще грошей на моє переселення не наскладала.
Отже, тяжко, важко, але житиму. Хіба що заповіт складу. Заповідаю, щоб поховали мене в якомусь кургані, висотою так метрів чотири. Це для того, щоб могилку не так швидко розорали.

А ще гляну на свою кохану дружиноньку і знову стаю оптимістом. На перший погляд,  я таки особа дуже «похилого» віку. Але ж в душі — ще молодий козак.

Буду жити, буду чекати Перемоги. Має ж це пекло на землі колись закінчитися. А на небеса ми завжди встигнемо.

Подобається    0