Віталій: Перерваний політ та інші лузери 2024-го
Як і обіцяли, підводимо підсумки року, що минає, у не надто приємній для номінантів категорії «Невдаха року».
Одразу потрібно уточнити, що в даному випадку мова йтиме виключно про невдах у місцевій політиці. У всьому іншому ці люди можуть бути навіть дуже успішними.
Беззаперечним лідером у згаданій номінації є вже колишній радник Кобеляцького міського голови Віталій Дорошенко.
Адже ще рік тому, у 2023-му, Віталій Володимирович цілком заслуговував на неофіційний титул «сірого кардинала» провінційної кобеляцької політики та звання «Політик року».
Але минуло кілька місяців, і все пішло шкереберть. Безумовно, невдача Дорошенка полягає не лише в офіційному позбавленні його статусу радника. Зрозуміло, що «радник Кобеляцького міського голови» — це не та посада, яку можна вважати значущою. По великому рахунку, це навіть не посада. Так собі — має чоловік «корочку», радить щось, його можна слухати, а можна й не слухати.
Але Дорошенка слухали. У свій час він був на стороні Олександра Копельця, який вдруге балотувався на посаду Кобеляцького міського голови. І Копелець виграв вибори.
Потім міський голова і «радник», як кажуть у народі, «побили горщики». Що там між ними сталося, яка «чорна кішка» перебігла дорогу, знають лише вони.
Але Віталій Дорошенко ледве не очолив боротьбу, метою якої було позбавити Олександра Олександровича посади достроково. У ті буремні дні фактично всі шляхи вели на «Технокомплекс». Там приймалися рішення, розроблялася стратегія і тактика політичної боротьби провінційного масштабу.
Враз ожила опозиція в Кобеляцькій міській раді, а здавалось, вірнопіддані Копельця виявилися не такими вже й вірними. Вочевидь вчасно зрозуміли, куди і звідки дує новий політичний вітер.
Політика, вона взагалі штука вельми специфічна. У ній немає вічних друзів і ворогів. У ній немає слова «зрадити», а є словосполучення «вчасно передбачити».
І ось сталося. Прокуратура дістала із ящика вже добре припалу пилом «асфальтну справу», у якій фігурантом виявився тодішній кобеляцький міський голова, суд відсторонив його від виконання обов’язків, а вчорашня опозиція враз стала владою, набравши необхідну кількість голосів для повалення «режиму Копельця».
На «трон» тимчасово посадили Володимира Жукова. А в раді на керівних посадах з’явилися нові люди. Звичайно, Сергій Омельченко в міськраді уже працював. Але посаду займав не надто високу. І, як колись, ну дуже невдало, пожартував тоді ще міський голова Копелець:
— У вас посада — чоловік голови суду.
А ось Олена Стаднікова взагалі до того в коридорах влади помічена не була. Вона, нагадаю, працювала директором міського ліцею №2. І враз стала, як і Омельченко, заступником міського голови.
Досить швидко був знятий із посади і Володимир Жуков. Вочевидь, не обійшлося і без «порад» Віталія Дорошенка.
І в Кобеляках з’явився новий тимчасовий «цар» — Василь Фещенко.
Зрозуміло, що всі ці кадрові зміни стали наслідком політичного «договорняка». Адже в політиці не буває безкорисливої боротьби. От сторони і домовилися — скидаємо «гидкого» нам Копельця, а потім Жукова, але ж і посади отримуємо.
А потім щось пішло не так
І в перші місяці роботи нової як депутатської, так і чиновницької команди все було тихо і мирно. Всі один одного не те щоб любили, але терпіли.
Аж раптом, у середовищі депутатів почало проявлятися явне незадоволення вже «режимом Фещенка-Стаднікової» та радником Дорошенком.
У сфері мас-медіа першим заговорив про негаразди в міській раді депутат Полтавської райради, він же блогер Олег Решетило. Він завзято критикував Олену Стаднікову. А ось прізвище радника довго не називав, обмежуючись натяками, на кшталт:
— Ну всі ж знають, хто керує в Кобеляцькій міській раді.
Першим, хто назвав прізвище Дорошенко, як фактичного керівника громади, у офіційному просторі став заступник міського голови Сергій Омельченко.
І понеслось. Якщо в 2023-му були лише приглушені прояви незадоволення серед депутатів, то потім події почали розвиватися стрімко.
Вчорашні союзники перестали ними бути, точніше, частина союзників об’єдналася навколо нової ідеї. Спочатку вони разом «скидали» Копельця, а в 2024-му «скинули» вже новий «ненависний режим». Цього разу — режим Фещенка-Стаднікової-Дорошенка.
А згодом вигулькнули і правоохоронці з кримінальними справами.
Взагалі, якщо згадувати часи і окремі моменти законного правління Копельця і нелегального Дорошенка, то мимоволі звертаєш увагу на схожість сценаріїв. Передусім сценаріїв і дій обох названих політиків.
Головна об’єднуюча риса — авторитарність. Тобто повинно бути так, як потрібно одній людині. Всі інші мають виконувати волю вождя.
У принципі, в такому стилі керівництва є свій плюс — мети можна досягнути швидше, аніж в разі якогось демократичного процесу. Не потрібно нічого обговорювати, не потрібно ні на кого звертати увагу, потрібно прости йти до своєї цілі.
Так досягав успіху і Копелець, і Дорошенко.
Але в авторитаризмі є й свої мінуси. І їх більше, аніж плюсів. По-перше, різко зростає ціна помилки. По-друге, якщо ти рішення приймаєш одноосібно, то й «платити» за можливі помилки будеш по подвійному тарифу.
Взагалі, Віталію Володимировичу ще потрібно було примудритися, щоб за досить короткий період часу так негативно налаштувати проти себе вчорашніх союзників.
Чому це сталося і коли була пройдена «точка неповернення»? Поки що головні фігуранти цієї політично-кримінальної історії мовчать. Можливо, розкажуть про все у мемуарах.
Між тим, серед звичайного кобеляцького люду в основному називають дві версії «краху Дорошенка».
Перша версія, суто жіноча. До речі, автору доводилося її чути виключно від представниць прекрасної половини людства. Звучить ця версія банально:
— Баба у всьому винна. Не слухав би її, все було б добре.
Друга версія, не менш банальна:
— Не можна жерти в одну харю.
Моя власна версія — авторитарний метод керівництва і прийняття рішень.
Цілком можливо, що однієї причини немає. А є цілий комплекс причин, який включає в себе всі названі версії.
Чи є Віталій Володимирович «збитим льотчиком»? Ні і ще раз ні. Якщо матиме бажання, здоров’я і вільний час, то він знову зможе повернутися в провінційну політику і навіть досягти успіху. Причому, старими методами. Адже людство нічому не вчиться і не змінюється.
Невдаха № 2
На другу сходинку невтішного п’єдесталу одноосібно претендує Василь Фещенко. Взагалі, про Василя Васильовича більшість кобелячани, попри його не зовсім вдале і короткочасне керівництво громадою, відгукуються позитивно. Люди кажуть прямо:
— Та Вася то сам по собі нормальний. Але ж не він керував.
Василь Фещенко разом із Віктором Фесюрою були головними претендентами на звання «Вічний депутат». Хто знає, можливо вони й самі вже не пам’ятають, скільки разів їх обирали в ради різного рівня.
Але в один момент політичні карти лягли так, що Фещенка, який ніколи не виявляв якихось особливих амбіцій, колегіально «призначили» виконуючим обов’язки міського голови.
Він всіх влаштовував. По-перше, не мав амбіцій, по-друге, був депутатом від «правильної» партії «Довіра», по-третє, мав хорошу репутацію.
Але потім почав слухати одного. А це не сподобалося більшості. І на цьому керівна сторінка життя Василя Васильовича була перегорнута. Хоча ніхто не здивується, якщо його знову оберуть депутатом. Але, не більше.
Невдаха № 3
Третє місце впевнено посідає Олена Стаднікова. Олена Володимирівна стрімко увірвалася в кобеляцьку політику і досягла майже вершини. І, судячи з намагання вести свою активну піар-компанію, мала намір досягти самої верхівки кобеляцької влади.
Але в житті так часто буває, що за стрімким злетом наступає не менш стрімке падіння. І якщо Василя Фещенка кобеляцькі люди ще можуть обрати депутатом, то шанси Олени Володимирівни без Віталія Володимировича повернутися хоча б у якусь владу виглядають примарними.
Хоча... Політику ж недаремно називають не лише брудною справою, а й мистецтвом неможливого. Уточнюю. Більше прийнято писати, що політика — мистецтво можливого. Але в українських, у тому числі і в кобеляцьких, реаліях більш доцільно вживати слово «неможливого». Он один чоловік у молодості шапки із перехожих знімав, і нічого, в Президенти його обрали.
Додати коментар