Обережно! Села закриваються!
Думаю, практично кожен із вас хоча б один раз їздив у метро. І вам знайоме оголошення про те, що зараз будуть зачинені двері вагона.
На жаль, зараз нам доводиться звикати до того, що поступово «закриваються» і наші села.
Останнім часом доводиться читати в пресі повідомлення про те, що в Кобеляцькій та Білицькій громадах закриваються різні соціальні об’єкти. Мова йде то про школи, то про клуби.
Прочитав оце в «ЕХО», що під час сесії один депутат, якого я знаю і поважаю, під час голосування зауважив:
— Це ми стираємо клуби із лиця землі.
Хочу зробити з цього приводу уточнення. Таким чином депутати стирають із лиця землі не лише клуби, а й самі села.
Ну от давайте поміркуємо разом. Закрили сільраду, потім дитсадок, потім школу і клуб, потім ФАП. І все. Села фактично немає. Залишається від нього лише красива назва. І ще — з десяток-два пенсіонерів, яким нікуди виїхати.
І це вже не село, а якась примара. Величезна хата-пустка. І їх, таких сел-пусток, із кожним роком стає все більше й більше.
Причиною такого ганебного і страшного явища звично називають відсутність роботи в селі. Можливо, так воно і є. Адже ми знаємо і бачимо, як жителі українських сіл масово їдуть працювати в Польщу та інші країни. І працюють там на овочевих та фруктових ланах. А потім повертаються у відпустку і за зароблені там гроші купляють в українських супермаркетах вирощену, знову ж, там, продукцію.
Виникає просте і логічне запитання. А де наші українські овочеві та фруктові лани? Де наші молочнотоварні ферми? Дожилися, що зараз не в кожному селі й корову знайдеш. А супермаркети в той же час «завалені» молочкою. І з чого ж роблять ті сири, йогурти та згущонку, якщо в Україні корів не залишилося?
Дожилися ще й до того, що багата на чорноземи Україна купляє помідори і перець в Туреччині. Там, у тій Туреччині, і ріллі майже немає, одні гори та пустелі. Але там помідори є, а в Україні немає!
Села розорати, клуби й школи — на зерносховища!
Є така всім відома істина, котра гласить, що історія завжди повторюється. І зараз ми бачимо це повторення на власні очі.
Думаю, ті, кому за шістдесят і більше років, ще пам’ятають, як у сільських церквах облаштовували комори для зберігання збіжжя. І от зараз ми дожили до того, що невдовзі побачимо, як у пустуючі клуби і школи почнуть звозити зерно.
Почув, що в деяких селах уже закриті клуби люди зберігають власними силами. Оце молодці! Потрібно ж людям мати приміщення для того, щоб зібратися разом. На жаль, зібратися не на концерт, не на засідання колгоспного правління, а щоб у відносному теплі й не під дощем дочекатися приїзду пошти чи автолавки. Адже навіть стаціонарних магазинів у багатьох селах вже немає. Нерентабельно.
Деяким, щоправда, поталанило. Це мова про мешканців тих сіл, через які маршрутне таксі проїжджає. Вони ще можуть на ньому до Кобеляк чи більшого села добратися.
Щоправда, і тут без проблем не обійшлося. Кобеляцька влада у свій час закрила автостанцію. І тепер пасажирам із сіл доводиться чекати автобуса чи маршрутки під відкритим небом. Навіть якогось вагончика чиновники не додумались поставити.
Автостанцію продали, а гроші благополучно профукали. Можливо, на футбольну команду витратили, можливо, ще на якусь панську забаганку.
А могли б якомусь лікарю квартиру купити. І не доводилось би кобелячанам їздити на прийом до кардіолога аж у Полтаву, а діабетикам за рецептом — у Нові Санжари.
До речі, про Нові Санжари. А ви звернули увагу на той факт, що там і автостанцію зберегли, і лікар-ендокринолог у них є. Таки ж це можливо! І при цьому, не думаю, що Нові Санжари багатші за Кобеляки.
Можливо, там депутати таки трішки більше про людей думають?