І розлетяться по Україні Соколенки

Через кілька років ситуація, описана в цій публікації, може стати типовою. І про це потрібно знати та бути до неї готовими.

12 квітня. Субота. У Кобеляках вирує благодійний ярмарок. Люди купляють різні смаколики, інші товари, спілкуються, споглядають за виступами самодіяльних артистів.

Автор цієї статті робить фото, збирає матеріал для майбутньої статті.

Раптом дзвінок. Телефонує добрий знайомий, житель сусідньої  Білицької громади. Каже:

—  Біда. Потрібно рятували людину, бо може загинути. Приїжджай на ринок. Я тут. Потрібно щось робити, а як діяти, я не знаю.

Приїжджаю. Поряд із чоловіком, який телефонував, стоїть інший. Незнайомцю на вигляд років п’ятдесят. Одягнений, як зараз кажуть, бідно, але охайно. Якщо чесно, то зустрівши  такого чоловіка на вулиці, не звернув би на нього увагу.

Знайомий, назвемо його Віктор, відкликає в бік і починає розповідати:

—  Він сам до мене підійшов. Почав розпитувати, як йому добратися до будинку-інтернату для пристарілих. А я ж бачу, що в чоловіка є проблеми із психічним здоров’ям. На жаль, у мене в ближньому колі людей теж є такі проблеми, тому мені все видно.

Далі Віктор розповів історію, яку повідав йому незнайомець.

Прізвище того чоловіка, який звернувся за допомогою, — Соколенко. Він жив у нині окупованому Селідовому. А коли розпочалася війна, переїхав до родичів, які мешкають у Новосанжарській громаді. Там жив кілька місяців, можливо, й років.

А потім із невідомих причин покинув родину і поїхав шукати прихистку в спеціалізованому закладі.

Віктор уточнив:

— Чому так сталося,  він не говорить. Можливо, його й вигнали. Я, ти знаєш, навіть можу зрозуміти людей, які це зробили. Адже в чоловіка явні ознаки шизофренії. А його брату, в якого він жив на Новосанжарщині, — 75 років. І бабусі приблизно стільки ж. І я розумію, що їм важко утримувати таку людину із специфічними проблемами. Можливо, в розмові й сказали йому, щоб їхав у бідинок-інтернат у Кобеляки. Він поїздом доїхав до Бутенок, а далі, попутнім транспортом,  —   до Кобеляк. І от тепер ходить шукає той інтернат. А я ж розумію, що його не приймуть. І не приймуть ні сьогодні, ні завтра.

Як виявилося, у Соколенка із собою немає документів. Від слова «зовсім». Ніяких. І жоден спеціалізований заклад його в себе не розмістить без офіційного направлення та купи інших документів. У тому числі  і тих, що посвідчують особу.

Віктор запропонував:

—  Ігор, давай щось робити. Він же загине, замерзне десь у кущах.

Робити. А що робити? До себе взяти? Незнайому людину із ознаками психічного розладу? Починаємо обдзвін. Очікувано, нам ніхто із чиновників нічого запропонувати не може. Навіть післязавтра, коли закінчаться вихідні.

Врешті, Віктор вирішує везти його в прийомне відділення Кобеляцької лікарні. Можливо, його туди госпіталізують чи розмістять у паліативне відділення. Можливо, у нього тиск підвищений чи передінфарктний стан.

Я обіцяю, що продовжу обдзвонювати чиновників і, зробивши кілька фото на ярмарку, теж приїхати в лікарню.

Приїжджаю. Незнайомця прийняли і оглянули. Його тиск виявився у межах норми. А Віктора —  170 на 100. І йому самому дали пігулку.

Зрештою, вдається додзвонитися до Олександра Горбенка, директора Кобеляцької лікарні. Вислухавши мене, він обіцяє: «Зараз я ще зв’яжуся із підлеглими, більше дізнаюся про ситуацію і передзвоню Вам».

Невдовзі Горбенко перетелефонував. І сказав:

—  Зараз цього чоловіка ще раз оглянуть. У разі необхідності, викличемо психіатра. А потім, швидше за все, в супроводі поліцейських його повезуть у Полтаву в спеціалізований заклад.

Віктор аж зрадів:

—  О, нарешті хоч від одного чиновника є реакція і адекватні дії.

Ми обговорюємо почуте в коридорі. Соколенко сидить поряд і їсть бутерброд, яким його пригостила медсестра.

Ми домовляємось із Віктором, що він їде до себе додому в село, а я через певний час знову приїду в лікарню, щоб дізнатися про розвиток ситуації і в разі необхідності спробувати чимось допомогти.

Ми разом, не змовляючись, даємо Соколенку по кілька сотень гривень, щоб мав змогу купити собі поїсти чи придбати квиток на якийсь транспорт.

…Через годину знову приїжджаю в приймальне відділення. Виходить медсестра і розповідає:

– Ви поїхали. Він трішки посидів, а потім сказав, що піде в магазин. Пішов і не повернувся.

… У найближчих магазинах я Соколенка теж не знайшов.

Телефоную Віктору і розповідаю про новини. Він каже:

—  Думаю, що він почув слово «поліція» і через це просто втік. Такі люди дуже полохливі. На них навіть тон голосу підвищувати не можна.

… Ось така історія без щасливого завершення. Чому розповів про неї?

Пояснюю. Є в Україні такий документ, як Постанова Кабміну від  24 грудня 2024 року «Про схвалення Стратегії реформування психоневрологічних, інших інтернатних закладів та деінституціоналізації догляду за повнолітніми особами з інвалідністю та особами старшого віку до 2034 року і затвердження операційного плану заходів з її реалізації у 2025-2027 роках».

Як  бачите по даті, документ досить «свіжий». Не буду його переповідати детально. Надто багато там слів. Кожен, хто захоче, може знайти той документ за посиланням https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1315-2024-%D1%80#Text.

Там навіть про журналістів є. Напевне, мені запропонують писати статті про те, як людям погано живеться в інтернатах і вони прагнуть вийти «на волю».
Але якщо говорити простими словами, без отого лицемірного чиновницького пафосу, то вже з 2025 року в будинки-інтернати нових мешканців не прийматимуть. А із 2027 психоневрологічні та геріатричні будинки-інтернати почнуть закривати. І повністю закриють до 2034-го, тобто через 9 років.

А в процесі фінансування діючих будинків-інтернатів перекладуть на бюджети громад.

До речі, люди, які раніше до мене ознайомилися із згаданою Постановою,  і  які, як кажуть, «у темі», підтверджують, що держава буде діяти саме так.
Але закриватимуть інтернати зовсім не через те, що дійсно турбуються про їх мешканців. А через те, що в держави немає грошей на утримання таких закладів. Адже це досить дорого. Далі  —  цитата із Постанови: «Україна витрачає на утримання інтернатних закладів значні кошти, абсолютна більшість з яких спрямовується на оплату комунальних послуг, оплату праці персоналу, зокрема технічного та адміністративного. Так, у 2023 році на зазначені напрями з місцевих бюджетів виділено 7,7 млрд. гривень, 1 млрд. гривень —  з бюджету Пенсійного фонду України та державного бюджету».

І от, як завжди в Україні, державні «мужі» із зарплатою в сто тисяч гривень щомісяця  «придумали», що оті мільярди гривень будуть витрачати місцеві бюджети та благодійні організації, а то й приватні особи. За ці гроші мають швиденько збудувати соціальне житло (яке не будували в Україні ніколи), навчити фахівців і платити тим фахівцям зарплату.

…При цьому, Соколенка, який шукає дорогу в інтернат і якому ми, як приватні особи, дали грошей і спробували надати іншу допомогу, ніхто із тих «мужів» про його бажання не питав. І не питатиме.

Так що, земляки, готуйтеся. Невдовзі Соколенки розлетяться Україною.

Подобається    0