Пам’яті Сергія і Володі

Ось і настала черга писати останню в першому півріччі 2025-го редакційну.

Скільки їх уже було написано, тих редакційних статей. Точно не знаю, бо ніколи не ставив собі за мету вести підрахунок. Багато. Кілька сотень — це точно. Можливо, й тисяча. Зрештою, це не так і важливо. Теми завжди були різні. Про політику місцеву і державну, про кумедні чи повчальні випадки із життя. Одні статті вдавалися краще, деякими навіть пишаюся. Бувало, що редакційні не подобалися і самому.

Зараз пишу традиційну статтю. Ставлю її після завершення першого півріччя, коли ми пропускаємо один випуск газети і протягом тижня відпочиваємо.

Уже шостий рік поспіль редакційна присвячена одній темі. Погана вона, та тема. Дуже не хотілося б, аби та традиція виникала. Але вона є, і від цього нікуди не подінешся.

Шість років тому, в 2019-му, весь колектив «ЕХО», як завжди, пішов у відпустку.

А повернулися ми із неї зовсім з нерадісними почуттями. Адже в той період коротких канікул «ЕХО» осиротіло. А ми всі втратили друга, натхненника і наставника, єдиного і неповторного Сергія Поповича.

Протягом десятиліть роботи в «ЕХО», навіть зараз, через шість років після того трагічного ранку 27 червня 2019 року, неодноразово доводилося в розмовах із сторонніми для газети людьми чути фразу: «Газета ж твоя».

Ні, не моя. І ніколи моєю не була.

Людям важко повірити, що одне із перших успішних приватних видань в Україні заснував звичайний хлопчина, без вищої освіти, без політичного чи фінансового «даху». Взагалі, без нічого, що на думку багатьох людей має бути фундаментом успіху.

А він, Сергій Попович, у один прекрасний момент взяв і продав свою «вазівську» «вісімку» і на виручені гроші відкрив газету. І досяг успіху. І увійшов у історію не лише Кобеляк, а й усієї України.

А все просто. Сергій просто був від природи розумною людиною. Знаєте, одна лише освіта розуму не дає. Можна залишатися дурнем і маючи три вузівських дипломи. А можна мати вроджений гострий і допитливий розум. Сергій мав.

А ще мав виняткову цілеспрямованість і бажання постійно пізнавати щось нове.

Під час короткої відпустки ми обов’язково зберемося разом. І обов’язково пом’янемо Сергія. І провідаємо його.

А ще пом’янемо Володю. Володю Паршевлюка. Справжнього журналіста і дуже щиру людину.

Володя прийшов у «ЕХО» із Нових Санжар. Точніше, не прийшов, а ми його запросили. Тому що помітили. Тому що прочитали кілька його статей в інших виданнях.

Одразу стало зрозуміло. Це  — журналіст. Один лише диплом про отримання відповідного фаху  журналістом не робить. Тут або ти можеш писати, або ні.

Володя міг. І писав. І для «ЕХО», і для інших видань.

А потім пішов на війну. Хоча мав усі підстави не йти. Та його й не брали довго через стан здоров’я.

Із 19 грудня 2023 року журналіст, а на той момент військовослужбовець Володимир Паршевлюк вважається зниклим безвісти. Не загиблим. Тому примарний шанс на те, що Володя живий, ще є. Будемо сподіватися. І пам’ятати. І Володю, і Сергія.

Взагалі, більш природно було б, аби вони писали про автора цієї статті в минулому часі: «Був, жив, пам’ятаємо, поминаємо».

Але доля розпорядилася по-іншому.

Тому пам’ятаємо. Любимо. Вони того варті.

А з вами, дорогі читачі, не прощаємось. Настане липень 2025-го — і зустрінемося знову.

Подобається    0