Максим Тітаренко: «Найбільш адекватними під час полону були «зеки»»

Кобелячанин Максим Тітаренко три роки перебував у ворожому полоні. Його поневіряння тривали із 12 квітня 2022 року по 19 квітня 2025-го. За цей час хлопцеві довелося пережити тортури та перебувати на межі загибелі. Але він вижив, повернувся додому і зараз успішно проходить реабілітацію.

Дитинство Максима Тітаренка було типовим. Звичайний кобеляцький хлопець із звичайними буднями — школа, коледж, заняття фізкультурою, походи на річку та допомога батькам.

У сім'ї Тітаренків не було професійних військових. Але Максим ще з юних літ вирішив пов’язати своє майбутнє зі службою в армії.

Хлопець розповідає:

— Напевне, тут дві складові зіграли вирішальну роль. Ще з дитинства мені про службу в армії багато розповідав тато. Він служив звичайну строкову. Але від нього я почув і для себе затямив, що кожен чоловік має відслужити. Це загартовує тіло і характер, змінює світогляд. Тато казав, що ні секунди не жалкує про те, що служив у армії. І я теж вирішив, що коли настане час, піду служити. Окрім того, років у 14-15 в мене почали формуватися патріотичні погляди. Я розумів, що українську державу, українську націю потрібно захищати. Україна завжди боролася за незалежність. І завжди не вистачало людей, які зі зброєю в руках можуть її захищати. Дуже багато читав про історію становлення Нацкорпусу, «Азову».

Після закінчення школи Максим навчався в Полтаві. Там вивчав теж суто цивільну спеціальність — технологію обробки матеріалів на верстатах. Але рішення про майбутнє вже було остаточно прийняте. Здобувати вищу освіту хлопець не захотів і в 19 років підписав контракт із підрозділом морської піхоти. 
До служби готувався і фізично, і морально. У школі активно займався баскетболом, у коледжі — змішаними єдиноборствами. А коли підписав контракт, то вже під час служби багато бігав та ходив у тренажерний зал. 

Перші обстріли почалися вже 17 лютого

Служити довелося неподалік від Маріуполя. Там Максим і зіткнувся із широкомасштабним вторгненням ворога.
Коли почув сумнозвісний виступ путіна, під час якого російський диктатор заявив про визнання ЛНР і ДНР та приєднання їх до рашки, то зрозумів, що почнеться «заруба».

Хлопець розповідає:

— У лютому 2022-го ми дислокувалися на позиціях біля села Сорочине. Постійно моніторили позиції противника. І бачили переміщення піхоти, рух бойової техніки. А із 17 лютого наші позиції вже почали обстрілювати. Ну, а 22-го на нас пішли ворожі війська.

За словами Максима, дуже страшно йому не було. Він згадує:

— Людина — це така істота, яка до всього звикає, навіть до ситуації війни і постійного бойового зіткнення. Тому всі артилерійські обстріли, бомбардування з літаків, «гради» я і мої побратими сприймали досить спокійно. От коли танк виїжджав на позицію для відкритого вогню і стріляв прямою наводкою, ставало моторошно. Коли касетні боєприпаси розривалися, теж мороз по шкірі проходив.

Із корінними росіянами майже не спілкувався

У полон Максим Тітаренко потрапив 12 квітня. На той момент підрозділ, у складі якого він перебував, уже передислокувався в Маріуполь. Морські піхотинці, як і інші українські бойові частини, потрапили в оточення. Спроби прорватися успіху не мали. І тоді командири почали радитися із вищим військовим командуванням. Зрештою, із Києва сказали, що для того, аби зберегти життя військовослужбовців, потрібно скласти зброю.

І з 12 квітня почався страшний відлік днів, проведених у ворожій неволі.

Спочатку їх відвезли до селища Сартана. Там кількох полонених розстріляли. Просто брали із шеренги, а хлопці стояли обличчям до стіни, виводили і розстрілювали.

Тих, кого залишили жити, два дні годували, а потім облишили. За період полону Максим втратив 8 кілограмів своєї ваги.

Один із найстрашніших періодів був «оленівський». Там відбувалася так звана «прийомка». Полонених виводили із бараків, а там їх уже чекали конвоїри із палицями та собаками. Людей просто били і натравлювали на них собак. Інколи знаходили пояснення тортур: мовляв, хтось щось порушив і за це настає колективна відповідальність. Бувало й таке, що взагалі нічого не пояснювали. Просто били. Декого забивали до смерті.

Максим говорить, що в нього створювалося таке враження, що табірні охоронці в своїй більшості перебували в якомусь неадекватному стані. Можливо — під наркотиками. За весь період полону йому довелося стикатися лише з двома охоронцями, яких ще можна назвати людьми. Вони і самі нікого не били, і обурювалися діями своїх колег.

А найадекватнішими були місцеві «зеки», з якими ділили територію табору. З ними конфліктів зовсім не було. «Зеки» навіть співчували військовополоненим і говорили: «Швидше б ця війна закінчилася».

Усі інші були злі й жорстокі. До речі, конвоїри і охоронці не були корінними росіянами.  Всі вони — жителі Донецької та Луганської області, на території яких виникали самопроголошені утворення. Тобто ті істоти починали своє життя в Україні. Але щиро ненавидять і бажають загибелі всьому українському.

Корінними росіянами були лише «ефесбешники», які приїжджали допитувати полонених. Ті нікого не били, не знущалися і навіть могли пригостити цигарками.

Роль сім'ї у визволенні

Як відомо, Максима Тітаренка повернули з полону 19 квітня 2025 року під час так званого Великоднього обміну.

Звичайно ж, боротьба за нього, за його визволення почалася набагато раніше. Першою про те, що Максим живий, але потрапив у полон, дізналася сестра Владислава.

А далі за брата і сина боролися спільно  і Владислава, і мама Оксана, і батько Сергій.

Одразу потрібно відзначити, що діяли вони  абсолютно адекватно, не даючи емоціям перемогти здоровий глузд. Не було ніяких хаотичних «рухів», спроб скористатися допомогою сумнівних «помічників».

Оксана Тітаренко змінила роботу, аби лиш мати змогу частіше їздити в Київ і оббивати пороги різних офіційних інстанцій. Звичайно ж, ходили і на мітинги, нагадувати про себе, сина і свою проблему. Тітаренки вибрали стратегію тихої, непомітної широкому загалу роботи.

Сестра Владислава згадує:

— Ми обрали стратегію найменшої шкоди, яка могла бути з нашого боку. Ми не виставляли фото з його обличчям, ми не писали, де він саме служив, ким він був. Спочатку ми і цього не виставляли, не афішували інформацію про полон за рекомендаціями Головного управління розвідки. Вже потім я почала активно долучатися до організації мітингів на підтримку військовополонених та їхніх родин. Зверталися в різні інстанції, зокрема, координаційний штаб.

І це принесло необхідний результат. Максим дома. Спочатку він проходив реабілітацію у Вінницькій області, зараз — у Одесі. Звичайну для себе вагу хлопець ще не набрав. За його словами, ще не зовсім оклигав і морально. Але мрії і бажання вже з’являються.

Не будемо поки що їх оприлюднювати. Нехай збуваються. І нехай повертаються із полону інші земляки. А з ними — і всі інші українці, хто залишився вірним своїй Батьківщині.

Подобається    0