Як колишні школярі допомогли батьку сина врятувати

Є такий вислів «Світ не без добрих людей». Дійсно, воно так і є. Більшість людей по своїй природі є добрими і милосердними. І вони завжди готові допомогти тим, хто потрапив у біду і скруту.

Два роки тому, а точніше, на початку лютого 2023 року, в тижневику «ЕХО» була опублікована стаття під назвою «Батько просить про допомогу сину».

У ній була розказана звичайна, на жаль, типова для нинішнього часу, історія, коли в людей елементарно не вистачає грошей для того, щоб вилікувати ту чи іншу хворобу. І вони змушені виносити свою ситуацію на широкий загал та простити інших про допомогу.

Так сталося і того разу, в не такому  й далекому 2023 році.

Тоді до редакції «ЕХО» із проханням розповісти про свою сімейну проблему звернувся знаний далеко за межами Кобеляцької громади педагог, колишній директор Озерської школи Анатолій Дмитренко.

Анатолій Федорович розповів про те, що в нього хворіє вже дорослий син. У нього виникли проблеми із ногами. Необхідно було провести кілька хірургічних операцій. А це — десятки тисяч гривень.

Для того, аби врятувати одну ногу, сім’я Дмитренків витратила всі свої скромні сімейні заощадження. Але потрібно було лікувати й іншу кінцівку.

Анатолій Дмитренко, у своєму зрозумілому батьківському пориві, навіть пішов у банк брати кредит. Але фінансові установи не кредитують 80-річних пенсіонерів.

І тоді колишній директор школи вирішив попрохати про допомогу в своїх ближніх. І  в дальніх також.

Анатолій Федорович через ресурс «ЕХО» розповів свою і сина історію. І буквально через кілька днів після виходу в світ згаданої публікації передзвонив у редакцію і, ковтаючи сльози, розказав, що кошти на лікування почали надходити. Чоловік наголосив на тому, що він безмежно вдячний усім за допомогу й підтримку. І зазначив, що навіть не очікував, що благодійники відгукнуться так швидко. І їх, благодійників, буде настільки багато.

Минули майже два роки. І доля знову звела нас із Анатолієм Дмитренком. Звичайно ж, була згадана й історія із лікуванням сина.

Дмитренко згадує:

— Я сам був приємно вражений. Не встиг я статтю, що вийшла в газеті, прочитати, як почали дзвонити мої колишні учні. По-моєму, першим подзвонив Костя Іванко, він у нашій школі вчився. Одразу хочу вибачитися перед іншими, якщо переплутав хронологію. Так от, Костя вже капітан першого рангу. Він сказав, що прочитав статтю про мою проблему в Інтернеті. І одразу пожертвував кошти. А потім стукають у двері, заходить Наталочка, дружина іншого мого учні, Андрія Бенько. І каже, що чоловік, який зараз воює, теж дізнався про мою ситуацію. І звелів їй принести 5 тисяч гривень на лікування мого сина. А далі люди йшли і йшли, несли й несли. Хтось приніс готівку, хтось надіслав гроші на картку. Жертвували мої учні, жертвували сусіди і односельці. Хтось дав 50 гривень, хтось 200. Воно ж у людей і своїх проблем вистачає, і доходи у всіх різні. Дуже багато грошей дали наші фермери Іван Лещенко, Олександр Зубенко, Петро Козар, Володимир Сліщенко. Віталій  Єрмолаєв і сам пожертвував, і іншим колишній учням повідомив,  цілий збір організував. І ми зібрали гроші на операцію. І врятували сину ноги. Він вільно ходить, він працює. Ось має приїхати до мене на день народження. І ми обоє до кінця свого віку будемо дякувати добрим людям. Ви знаєте, допомагали і ті, кого я не вчив, і нібито й ніякого стосунку вони до мене не мають. Але вони теж відгукнулися. І до цього часу плачу від розчулення, коли згадую про милосердя людей.

Так, за вікном війна. Війна — це зло і жорстокість. Але й вона не може остаточно вбити в людях бажання робити добро.

 Війна, вона таки закінчиться. А добро залишиться.

Подобається    0