Андрій, Олег і ще, ще, ще

Днями в Кобеляках відбувся велопробіг.

Дійство було не лише корисне, а і яскраве. Яскравим його зробили і природа, і люди. Теплий сонячний день додав комфорту і специфічного осіннього шарму, коли й не холодно, і не спекотно.

Але ще більш яскравими були люди, які того дня сіли на велосипеди і поїхали вулицями рідного містечка.

Вони були всі, як на підбір – молоді, красиві, усміхнені. Навіть ті, кому вже далеко «за» і суто фізична молодість давно минула.

Але й посеред цього прекрасного яскравого дійства виділялися двоє молодих чоловіків. Один, Андрій — організовував, комунікував і посміхався, посміхався, посміхався.

Олег був ведучим, звеселяв і надихав учасників велопробігу. І теж посміхався.

Про Андрія Гречаного та Олега Шабалтія ми на сторінках «ЕХО» повідомляємо регулярно.

Вони — не бізнесмени, тим більше, не політики. Не займають якихось «високих» посад, не керують громадами, районами чи областями. Вони просто працюють, виконують свої службові обов’язки і живуть своїм яскравим життям. Але вони заслуговують на те, щоб про них згадували в ЗМІ.

Днями ми повідомляли, що Олега Шабалтія відзначили  на обласному рівні, як одного із кращих керівників туристичного гуртка.

А кілька тижнів тому писали, що Андрій Гречаний був відзначений, як амбасадор, тобто представник, здорового покоління.

Завжди приємно писати успіхи та досягнення своїх земляків. Тим більше, коли знаєш, що отримані ними відзнаки є справжніми, заслуженими, не купленими і не випрошеними.

Хоча й знаю, що ці хлопці роблять свою справу не заради грамот і відзнак. Вони просто роблять те, що вміють і люблять. І в цьому їх секрет успіху.
Олег просто любить подорожувати, випробовувати себе, свій дух і своє тіло. Любить дітей і любить їх вчити тому, що вміє сам.

Андрій теж любить випробування. Любить бігати. Біжить сам і заохочує до цього інших.

А скільки ще таких молодих, здорових, енергійних та усміхнених молодих людей живуть поряд із нами.

Таки щедрою на таланти, на позитивних людей є українська земля.

І дуже шкода, що нині сотні тисяч таких же молодих,  здорових, позитивних і усміхнених змушені зі зброєю в руках воювати.

А могли б вчити дітей, бігати, працювати в школі, у полі, біля верстата чи в офісі. Дехто із них не зробить цього вже ніколи, не повернувшись додому із війни.
Це сумно і прикро. Але це не означає, що потрібно лише плакати, сумувати і впадати у відчай.

Адже ті, молоді, усміхнені  Андрії, Олеги та Сергії, воюють за те, щоб їх співгромадяни жили щасливим життя. Бігали, співали, танцювали, народжували і вчили дітей.

І пам’ятали про тих, хто не повернувся.

Подобається    0