Героями стають по рознарядці

Ця редакційна написана під впливом емоцій, які викликала інша стаття цього номера. Стаття про те, як сім’я загиблого на війні військового  намагається добитися справедливого, на їх думку, рішення щодо увічнення пам’яті про свого чоловіка і батька.

Дружина і донька Анатолія Ісаєнка ніяк не можуть зрозуміти, чому в чиновників знаходяться час, сили і бажання для того, щоб перейменувати вулицю Дачну на Заміську. І водночас немає сил, часу і бажання перейменувати вулицю Миру в селі Красне на честь Анатолія Ісаєнка, який загинув, захищаючи можливість чиновників перейменовувати вулиці Дачні на Заміські.

Сім’я загиблого вважає, що це несправедливо. Думаю, що так подумають і більшість земляків, які читають цю статтю.

Ну насправді в системі державного управління не існує такого поняття, як справедливість. А існує поняття доцільність.

От вирішили десь в якомусь кабінеті чи коридорі влади, що зараз доцільніше і важливіше позбавитись усіх назв російського походження, і виконують це рішення.

Зрештою, ті ж кобеляцькі чиновники і не приховують цього факту. Вони підтверджують, що отримали розпорядження із обласної військової адміністрації терміново позбавитися вулиць Дачних. І тепер терміново позбавляються. А розпорядження давати вулицям назви на честь загиблих ще не надходило.
Воно надійде. Але пізніше, після війни.

Тоді напишуть однотипні положення про те, хто із загиблих на яке вшанування заслужив. І почнуть, згідно рішень і положень, вшановувати і увічнювати. На честь одних воїнів назвуть вулиці, іншим  поставлять пам’ятники, ще когось — обмежать меморіальною дошкою на фасаді будинку.

Несправедливо скажете? По-людськи — несправедливо. Але ж, повторюся, в системі управління державою немає місця справедливості. Там існує виключно доцільність.

І справа тут зовсім не в якихось поганих людських якостях кобеляцьких, білицьких чи інших чиновників. Вони — такі ж люди, як і всі ми. Вони теж добрі, милосердні, здатні до співчуття. І навіть — до усвідомлення несправедливості. Але вони працюють в системі управління державою.

Так працює державна система. Так було, є і, напевне, буде, доки існують держави.

Як зараз пам’ятаю зустріч і розмову із останнім земляком, Героєм Радянського Союзу. Був я тоді зовсім молодим кореспондентом, але розмову запам’ятав назавжди.

Андрій Семенов,  на той момент людина дуже поважного віку, вже міг собі дозволити правду і говорити не так, «як треба», а так, як було насправді.

Випили ми тоді домашнього вина та й наговорилися і «для преси», і не тільки.

І ветеран розповів:

— Дали мені Героя по рознарядці. Згідно із формулюванням — за те, що один із перших форсував Дніпро. А насправді… Насправді, синок, ніхто не знає, хто був першим. І оборону на плацдармі всі тримали однаково. Але була рознарядка — дати Героя українцю, бажано, уродженцю тих місць, де форсували Дніпро. А я якраз і був родом із цих місць. От мені й дали Героя.

Так буде і зараз. Можете навіть не сумніватися. Адже система не змінюється.

Черговим підтвердженням цієї тези є той факт, що перейменування вулиць на честь загиблих поставили «на паузу».

Зараз, на думку держави, набагато важливіше позбавитись географічних назв російського походження. Як і всього, пов’язаного із російською мовою.

До речі. Цікавий факт. Зараз в українському тилу завзято борються із російською мовою. Дехто навіть через це б’ється на вулицях. Ще хтось із піною на устах висловлює своє презирство усім, хто розмовляє російською. Не маю нічого проти того, щоб у державі Україна панувала українська мова. Зрештою, і сам нею спілкуюся й думаю. Але ж…

Але ж є факти, які є дуже впертою річчю. Тому що їх неможливо заперечити.

Факт перший. Чомусь, найбільше турбуються про звільнення від російської мови люди, які перебувають у тилу, а не воюють на фронті. Ну це якщо судити по виступах і коментарях у соцмережах.

Факт другий. Недавно їхав у автобусі із українським військовим. Їхав десь близько двох годин, сидячи в кріслі поруч. Він весь час розмовляв по мобільному телефону. Судячи із почутого, військовий перебував у відпустці і очолював бойовий підрозділ рівня роти чи навіть батальйону.

Думаю, що той військовий є хорошим командиром, справжнім офіцером. Адже, не зважаючи на відпустку, був ще «там». Керував, віддавав розпорядження, щось коригував, із кимось вирішував буденні військові питання. Тобто жив проблемами людей, командувати якими йому довірили.

А я звернув увагу на той факт, що весь процес спілкування бойового офіцера із підлеглими та колегами проходив виключно на російській мові. І ніхто нікому там не каже «фе», ніхто нікого не бере за барки, ніхто нікого не притягує до відповідальності за спілкування мовою ворога. І як це «в’яжеться» із кампанією боротьби із вулицями Дачними?

Чи я брешу? Ну то наведіть протилежні факти. Факти про те, що на фронті спілкуються виключно українською мовою полтавського діалекту. А в тилу у чиновників першочерговим завданням є перейменування вулиць на честь загиблих солдатів, а не Дачних — на Заміські.

Розумію, що не зможу змінити систему. Розумію, що вчергове виключу гнів у тилових патріотів і незадоволення людей у владних кріслах.

Але, не вірячи в державну справедливість, ще сподіваюся, що нагадування про кричущу несправедливість допоможе в здійсненні зовсім простого бажання сім’ї загиблого солдата.

Чиновники — вони ж теж люди. І їм, як і всім нам, не дуже приємно, коли їх підозрюють у бездушності й несправедливості. То може після цього нагадування  якесь коліщатко в державній системі таки швидше провернеться.

А не чекатиме закінчення війни.

Подобається    0