Смак опаришів

Днями мав розмову із одним із кобеляцьких підприємців. Чоловік має кафе і не так давно зіткнувся із неочікуваною для нього проблемою. У розмові він задавав риторичні запитання, не розуміючи, що йому робити далі.

Справа в тому, що одного вечора в кафе підприємця зайшла особа. На перший вигляд — звичайний відвідувач. Але потім особа, не довго думаючи, дістала банку із опаришами і почала їсти цих черв’ячків. При цьому дійство транслювалося через інтернет-зв’язок у режимі реального часу.

Підприємець розповідав, що спочатку був приголомшений побаченим його персонал, а потім — і він сам.

А головне — чоловік не знав і не знає, як йому діяти і що робити далі. Сказав, що буде радитися із юристами і, можливо, звернеться до суду із позовом щодо захисту своєї ділової репутації. Підприємець пояснив:

— Оце, з дозволу сказати, відео  побачать нормальні люди. І не захочуть більше ходити в кафе, де їдять опаришів.

Не знаю, чи звернувся цей чоловік із позовом до суду. Якби прямо запитав про пораду мене, то я б не радив цього робити. Як на мене, судитися в таких випадках справа абсолютно безперспективна. Хіба що блогеру-поїдачу опаришів популярності додасть. Саме через це не називаю ні підприємця, ні автора відео із опаришами.

До речі, знайомий юрист, якому розповів про цей випадок, притримується аналогічної точки зору. Каже:

— Ну і як підприємець буде доводити, що йому завдали репутаційних збитків? Він має надати підтвердження,  що до вечері із опаришами у нього в закладі бували двісті клієнтів, а після — сто. Викликати поліцію? Ну й що зроблять поліцейські? За що притягувати любителя опаришів до відповідальності?

А дійсно, за що? Ну має людина такі гастрономічні уподобання. У Таїланді та багатьох інших країнах Південної Азії цих опаришів смажать, тушкують і продають, як фаст-фуд. І це вважається нормою.

Мене особисто в цій історії зацікавили більше не підприємець із його справедливим, на мою думку, обуренням і навіть не поїдач опаришів. Мене більше цікавить, навіщо все це дивляться люди.

Почав моніторити, читати.

Виявляється, уже давно існує ціла течія в соцмережах, коли люди знімають на камеру те, як вони їдять. А інші люди  це дивляться.

Називається ця фігня мукбанг. Виникла вона в Південній Кореї, а потім поширилася по всьому світу. І сотні тисяч блогерів, зрозумівши, що на цьому можна заробляти гроші, почали знімати свої сніданки, обіди і вечері. І виставляти все це в Інтернет. А сотні мільйонів, якщо не мільярди інших людей усе це залюбки дивляться.

Чому і навіщо? Гарної аргументованої відповіді на це запитання в Інтернеті не знайшов. Пишуть в основному, що споживачі подібних відео відчувають себе самотніми і, дивлячись, як хтось їсть, отримують певні емоції.

Напевне, так воно і є. Я б сказав, повторивши гарний український вислів, що людство просто із жиру біситься.

Більшість часу свого існування, а це сотні тисяч років, люди були змушені від народження і до своєї смерті постійно не те що думати, а діяти для того, аби вижити. Читай — гнатися за здобиччю або тікати, щоб самому не стати сніданком для лева чи тигра, шукати їстівні корінці, потім вирощувати ті корінці, пізніше — від зорі до зорі гнути спину, щоб виростити хліб і до хліба.

А протягом кінця 20-го і початку 21-го століття все це стало не потрібним. Зараз треба ще примудритися, аби померти з голоду.

І в людей вивільнилася сила-силення часу і сил. І тепер вони просто не знають, куди все оце подіти.

Пригадую, як у минулому столітті  письменники, філософи і науковці фантазували на тему, що коли не доведеться тяжко працювати, то люди почнуть займатися фізкультурою, творчістю, читати, малювати, вдосконалюватися.

Реальність виявилася іншою. Люди почали дивитися, як інші їдять опаришів чи видавлюють свої прищі.

І що з цим вдіяти? А нічого діяти не потрібно. Не у ваших це силах. Просто, якщо помітите, що дивитеся подібні відео, покопайтеся в собі. Чому ви стали нещасними?

Подобається    0