Таємниця загибелі трьох дівчат і досі не розкрита

Від того страшного дня, коли Кобеляцький район сколихнула звістка про зникнення трьох дівчат, минули вже 18 років. Але родичі й до сьогодні вважають, що причини й обставини резонансної справи про загибель їх доньок не встановлені, а винні не покарані. Вони впевнені, що людина, яку судом визнали нібито винною, стала звичайним цапом-відбувайлом.

Протягом попереднього місяця редакція опублікувала дві статті про перипетії гучної кримінальної справи щодо кобелячанина Леоніда Митька. Вони називаються «Кримінальну справу по Леоніду Митьку можна вносити в Книгу рекордів» та «Леонід Митько: «Якби не та аварія, то вигадали б інший кримінал на мене».

Ця справа розслідується вже 18 років. І суд і до цього часу не виніс у ній вердикт. Хоча за цей час Леонід Митько уже встиг виграти в Європейському суді з прав людини позов до держави Україна. Європейській суд визнав, що українська правоохоронна система порушила всі можливі й неможливі, розумні й нерозумні терміни розслідування кримінальної справи за фактом банальної дорожньо-транспортної пригоди.

Між тим, сам Леонід Борисович на сто відсотків впевнений, що така рекордна за терміном розслідування справа стосовно нього є спробою української правоохоронної системи помститися за його правозахисну діяльність. А зовсім конкретно — за його участь у розслідуванні справи стосовно загибелі трьох кобеляцьких дівчат.

Із тієї страшної весни 2007 року, коли стало відомо, що загадково зникли троє дівчат, а згодом у воді біля села Солошине були знайдені тіла двох із них, минули вже майже два десятиліття. Уже встигло народитися і майже подорослішати ціле нове покоління, якому нічогісінько не відомо про ті страшні події. Тому зважимося нагадати про це. Окрім того, як уже було зазначено, Леонід Митько брав безпосередню участь у незалежному розслідуванні тих подій. І навіть добився, щоб судом була визнана бездіяльність прокуратури і поліції Полтавської області. За це, за його словами, йому й намагаються помститися.

Буремний початок 2000‑х

Взагалі, початок 21 століття в історії вже колишнього Кобеляцького району був надзвичайно бурхливим і насиченим трагічними подіями.

Тоді в нашій місцевості були скоєні три резонансні вбивства, про які стало відомо всій Україні.

Спочатку, у 2007‑му, зникли, а потім були знайдені мертвими молоді дівчата.

Через три роки, у 2010‑му, на пляжі, в місці проведення музичного фестивалю «Вйо, Кобеляки», був задушений відомий полтавський музикант Сергій Звенигородський.

Потім у Кобеляках у власному будинку був знайдений труп молодої жінки із майже відтятою головою.

Усі ці справи викликали великий резонанс не лише в Кобеляках, а і у всій Україні. Про них були написані сотні газетних статей, зняті десятки сюжетів усіма вітчизняними телеканалами.

На певний період Кобеляки стали такою собі Меккою для проведення різноманітних шарлатанських, ой, вибачте, шоу екстрасенсів.

Як і очікувалося, шоу екстрасенсів закінчилися лише тим, що вони… закінчилися. Ні вбивць «ясновидющі» не знайшли, ні тіла однієї зі зниклих дівчат, не прояснили жодної обставини резонансних смертей.

Та зрештою, шоу екстрасенсів створені не для того, аби щось роз’яснювати. У них інша мета — підняти рейтинг телеканалу і залучити рекламодавців.

Найприкріше, що й українська правоохоронна система із різних причин так і не спромоглася дати відповіді на всі запитання стосовно загадкових смертей у Кобеляках. Залишилися запитання і стосовно першої з цього переліку і, напевне, найгучнішої справи щодо загибелі трьох дівчат.

Галина Пуха не вірить у версію поліції

Тоді зникли троє дівчат — Лілія Пуха, Наталія Вазерцева та Ірина Рибалко.

Про ті страшні дні розповідає мама однієї із юнок, Галина Пуха:

— Моя Ліля на той момент, а було це в кінці квітня 2007 року, закінчила чотири курси фармацевтичного інституту. І якраз планувала перевестися на заочне відділення, аби почати працювати і самостійно заробляти гроші. Адже мені було дуже важко заробляти гроші на навчання доньки. Ми вже знайшли їй місце роботи в Кобеляках. І в понеділок Ліля мала отримувати санітарну книжку. Тому, коли вона мені сказала, що в неділю, 22 квітня, збирається їхати на шашлики, я її попрохала не затримуватися. Спитала, з ким вона буде. Окрім подруг, Іри Рибалко та Наташі Вазерцевої, Ліля назвала Карена, Славіка Павленка і Вадима Гелу. Погода того дня була погана. Було вітряно і мжичив дощ. Донька не з’явилася вдома і пізно ввечері. Тоді я забила тривогу. Подзвонила Рибалкам. Іри теж не було. Домучилися ми до ранку. Вранці стало відомо, що не прийшла на місце роботи і Наташа Вазерцева. Почала я дзвонити Павленку і Гелі. Вони відповіли, що знаходяться вдома і де наші доньки не знають. Після цього ми вже пішли в поліцію. Тодішній начальник відділення поліції Юрій Сисенко нас прийняв. А потім сказав, щоб ми йшли додому, нас про все повідомлять. А о 22‑й вечора він мені подзвонив і запросив до райвідділу. А там сказав, що наші дівчата потонули. Чесно скажу, я в це не повірила і не вірю й до сьогодні. Адже та ж Іра Рибалко прекрасно плавала, навіть брала участь у різних змаганнях. І ми вирішили шукати доньок самі. Хоча один із тодішній співробітників поліції Юра Лісний пообіцяв, що дівчат знайдуть і ми про все знатимемо. А вже через кілька днів уже відмовлявся із нами спілкуватися.

Тіло моєї Лілі знайшли у воді 1 травня. А через кілька днів знайшли і Наташу Вазерцеву. До речі, знайшли вверх по течії від того місця, де дівчата нібито потонули. Ховали її вже у закритій труні. А Іру Рибалко не знайшли й до цього часу. Поліцейські дуже довго не хотіли відкривати кримінального провадження. Нібито чекали, доки всі тіла знайдуть. Нам при допомозі Леоніда Борисовича Митька навіть довелося із правоохоронцями судитися. І суд визнав їх бездіяльність. Навіть кошти із них стягнули. Хоча, безумовно, нам ті кошти не потрібні. Нам правда потрібна.

Так, через рік був суд по цій справі. Він визнав винним у порушенні правил судноплавства колишнього поліцейського Миколу Гордієнка. І він нібито зізнався у своїй провині. Хоча, нам уже після суду в окремій розмові сказав: «Якщо мене засудять і посадять, то я розкажу все».

Але ж його нібито й засудили, але не посадили. І він так нічого й не розказав. І вже не розкаже, бо в 2023‑му загинув на війні.

А що там було… Уже через кілька років один високопоставлений кобеляцький поліцейський сказав мені таке: «Іру Рибалко випадково застрелили. А двох інших дівчат забили до смерті, як випадкових свідків. А Гордієнко мучиться. Хоча він — цап-відбувайло».

Оскільки ми ніяк не могли заспокоїтися, шукаючи правду, а Льоня (Леонід Митько) разом із покійним журналістом Олександром Куликом нам допомагали, то Митьку вирішили помститися. І судять його за ДТП ось уже шістнадцять років.

Леонід Митько: «Істину встановити ще можна»

Сам Леонід Митько, як безпосередній свідок і учасник цих зловісних подій, каже:

— Мені адвокат, послуги якого оплачував тодішній нардеп Олексій Лелюк, до речі, лише він один із офіційних осіб намагався нам допомогти, сказав: «Я за десятиліття роботи не знаю випадків, що когось «посадили» за ДТП без летального наслідку».

А мені ж довелося в СІЗО сидіти.

Та попри все Леонід Митько і до сьогодні вважає, що ще можна знайти істину в справі загибелі дівчат. Аби тільки правоохоронна система в Україні змінилася.

…Аби ж вона змінилася.

Подобається    0