Довга дорога до брата
Весна 45‑ого. Війна закінчилася. Поранені, контужені, без руки, без ноги, на костурах, одним словом, покалічені, але живі — поверталися додому фронтовики. З нашої сім’ї повернулися батько і старший брат, не було звістки від меншого, Василя. Хоча останній трикутник і нагородна грамота датовані березнем 1945 року, брат із війни не прийшов.
Почалися пошуки. У серпні 1945 року батьки отримали довідку: «Пропал без вести». Раз «без вести», можливо, живий. Шукали далі. У 1949‑му отримали відповідь: «Умер от ран, похоронен неизвестно где». Раз невідомо місце поховання, можливо, живий. Шукали далі. Інший брат, військовий, був упевнений, що Василь загинув при визволенні Угорщини, але де похований — невідомо. Коло замкнулося. І тільки в 1974 році, коли я працювала в Кобеляцькій ЦРЛ на посаді заступника головного лікаря, доля подарувала мені шанс.
Киянин, уродженець села Сокілка, колишній військовий розвідник, підполковник у відставці Володимир Гаврилович Іващенко (нині покійний) зробив, мабуть, неможливе. Походи по військкоматах, запити усні і письмові у всі можливі архіви, навіть поїздки — дали результат.
Як подарунок до 8 Березня 1975 року, через 30 років після закінчення війни, я отримала довідку про те, що «Гвардії сержант Василь Кирилович Коба, 1923 року народження був поранений, лікувався в госпіталі, помер від ран 15 квітня 1945 року, похований на цивільному цвинтарі с. Унтен Зібєн Бруне в 96 км від м. Відень, Австрія». Тепер я знала, як закінчилося земне життя мого брата за 22 дні до закінчення війни. А було йому неповних 22 роки.
Якщо відоме місце поховання, треба було шукати могилу, тільки тоді можна поїхати і вклонитися праху. Знову пішли запити військовому коменданту, бургомістру м. Відня. Результат невтішний — у 1946 році радянські війська проводили перепоховання, окремої могили чи прізвища на обеліску не було. Поїхати на кладовище було неможливо.
У резерві залишався ще Радянський Червоний Хрест. Туди я і звернулася. Відповідь прийшла через 3 роки: окремої могили чи прізвища на обеліску не було, поїхати не було можливості. Коло замкнулося в черговий раз. Але життя дало ще один шанс, останній.
Розпався Радянський Союз, відкрилися кордони, для виїзду потрібні були паспорт, віза та валюта. Але мої можливості були вже не ті. Мою справу могла завершити донька Наталія. Поступово були підготовлені необхідні документи, справи, найскладніше було відкрити шингенську візу. Пройшло ще кілька років. І от у листопаді минулого року донька у групі суддів із України виїхала в туристично-пізнавальну поїздку за маршрутом Угорщина-Австрія. У Відні — тільки 2 дні. За цей час донька мала відвідати Верховний Суд і Міністерство юстиції Австрії і поїхати в село Ройзендорф, де знаходилася братська могила, де за всіма даними покоївся прах мого брата. На заваді ще стояв мовний бар’єр. Виручило те, що «нашого цвіту по всьому світу». Співробітник готелю із Тули Андрій знайшов таксиста-болгарина, що знає кілька мов, українка Оля із Мюнхена вказала точне знаходження даного села. Не обійшлося без міжнародної павутини та мобільного зв’язку.
І ось село Ройзендорф: населення 3 тисячі чоловік. Є школа, орган самоврядування, банк. При в’їзді в село — стела, де викарбувані прізвища загиблих, серед них — З жінки. У центрі села — військове кладовище, де поховано 24 чоловіки (австрійці, німці). Судячи із фотографії — це музей під відкритим небом.
Кладовище, де поховані наші — на краю села: триповерхове приміщення колишнього штабу порожнє, але не зруйноване, поряд — сквер, обнесений високим парканом, по периметру паркану — жовта проволока (значить, під струмом). Від входу в глибину скверу веде асфальтована доріжка, далі — братська могила, де поховані радянські воїни, переважно українці, що воювали у складі Першого Українського фронту. Пам’ятник закінчується гострим шпилем, у підніжжя — національний прапор України. Братська могила знаходиться під опікою і охороною посольства України в Австрії. Ознак руйнування, вандалізму братської могили чи території навколо — жодних.
Коли я побачила фото могили і пам’ятника — з полегшенням зітхнула: одіссея в кілька десятків років закінчилася.
Звичайно, пошуки могили брата — то моя особиста справа і писати про це не обов’язково.
Але ця стаття підтверджує істину: «стукайте і вам відкриють». А ще для тих, хто, можливо, до цього часу так само шукає могили своїх рідних.
І конкретно для співвітчизників, тих, у кого сверблять руки повандалити. Стан їхнього кладовища і братської могили наших воїнів — свідчення того, як прості австрійці (німці) бережуть пам’ять своїх земляків і як терпимо ставляться до праху тих, хто не з своєї волі у їхній землі знайшов вічний спочинок.
Почалися пошуки. У серпні 1945 року батьки отримали довідку: «Пропал без вести». Раз «без вести», можливо, живий. Шукали далі. У 1949‑му отримали відповідь: «Умер от ран, похоронен неизвестно где». Раз невідомо місце поховання, можливо, живий. Шукали далі. Інший брат, військовий, був упевнений, що Василь загинув при визволенні Угорщини, але де похований — невідомо. Коло замкнулося. І тільки в 1974 році, коли я працювала в Кобеляцькій ЦРЛ на посаді заступника головного лікаря, доля подарувала мені шанс.
Киянин, уродженець села Сокілка, колишній військовий розвідник, підполковник у відставці Володимир Гаврилович Іващенко (нині покійний) зробив, мабуть, неможливе. Походи по військкоматах, запити усні і письмові у всі можливі архіви, навіть поїздки — дали результат.
Як подарунок до 8 Березня 1975 року, через 30 років після закінчення війни, я отримала довідку про те, що «Гвардії сержант Василь Кирилович Коба, 1923 року народження був поранений, лікувався в госпіталі, помер від ран 15 квітня 1945 року, похований на цивільному цвинтарі с. Унтен Зібєн Бруне в 96 км від м. Відень, Австрія». Тепер я знала, як закінчилося земне життя мого брата за 22 дні до закінчення війни. А було йому неповних 22 роки.
Якщо відоме місце поховання, треба було шукати могилу, тільки тоді можна поїхати і вклонитися праху. Знову пішли запити військовому коменданту, бургомістру м. Відня. Результат невтішний — у 1946 році радянські війська проводили перепоховання, окремої могили чи прізвища на обеліску не було. Поїхати на кладовище було неможливо.
У резерві залишався ще Радянський Червоний Хрест. Туди я і звернулася. Відповідь прийшла через 3 роки: окремої могили чи прізвища на обеліску не було, поїхати не було можливості. Коло замкнулося в черговий раз. Але життя дало ще один шанс, останній.
Розпався Радянський Союз, відкрилися кордони, для виїзду потрібні були паспорт, віза та валюта. Але мої можливості були вже не ті. Мою справу могла завершити донька Наталія. Поступово були підготовлені необхідні документи, справи, найскладніше було відкрити шингенську візу. Пройшло ще кілька років. І от у листопаді минулого року донька у групі суддів із України виїхала в туристично-пізнавальну поїздку за маршрутом Угорщина-Австрія. У Відні — тільки 2 дні. За цей час донька мала відвідати Верховний Суд і Міністерство юстиції Австрії і поїхати в село Ройзендорф, де знаходилася братська могила, де за всіма даними покоївся прах мого брата. На заваді ще стояв мовний бар’єр. Виручило те, що «нашого цвіту по всьому світу». Співробітник готелю із Тули Андрій знайшов таксиста-болгарина, що знає кілька мов, українка Оля із Мюнхена вказала точне знаходження даного села. Не обійшлося без міжнародної павутини та мобільного зв’язку.
І ось село Ройзендорф: населення 3 тисячі чоловік. Є школа, орган самоврядування, банк. При в’їзді в село — стела, де викарбувані прізвища загиблих, серед них — З жінки. У центрі села — військове кладовище, де поховано 24 чоловіки (австрійці, німці). Судячи із фотографії — це музей під відкритим небом.
Кладовище, де поховані наші — на краю села: триповерхове приміщення колишнього штабу порожнє, але не зруйноване, поряд — сквер, обнесений високим парканом, по периметру паркану — жовта проволока (значить, під струмом). Від входу в глибину скверу веде асфальтована доріжка, далі — братська могила, де поховані радянські воїни, переважно українці, що воювали у складі Першого Українського фронту. Пам’ятник закінчується гострим шпилем, у підніжжя — національний прапор України. Братська могила знаходиться під опікою і охороною посольства України в Австрії. Ознак руйнування, вандалізму братської могили чи території навколо — жодних.
Коли я побачила фото могили і пам’ятника — з полегшенням зітхнула: одіссея в кілька десятків років закінчилася.
Звичайно, пошуки могили брата — то моя особиста справа і писати про це не обов’язково.
Але ця стаття підтверджує істину: «стукайте і вам відкриють». А ще для тих, хто, можливо, до цього часу так само шукає могили своїх рідних.
І конкретно для співвітчизників, тих, у кого сверблять руки повандалити. Стан їхнього кладовища і братської могили наших воїнів — свідчення того, як прості австрійці (німці) бережуть пам’ять своїх земляків і як терпимо ставляться до праху тих, хто не з своєї волі у їхній землі знайшов вічний спочинок.
Додати коментар