Скільки коштує прославити Христа?

Днями до автора цієї статті зателефонувала жителька Кобеляк і розповіла про один випадок із свого життя. Цей епізод пов’язаний із святкуванням Різдва.
Як відомо під час довгих і веселих зимових Різдвяних свят в Україні прийнято колядувати. А також щедрувати, посипали і так далі, тому подібне. Одним словом, вітати знайомих і незнайомих людей із великим християнським святом. Але й цей звичай має в собі величеньку «ложу дьогтю».

От про це й розповіла кобелячанка, яка є вчителькою-пенсіонеркою. І колись навчала історії і автора цих рядків. Напевне через це вона й подзвонила.

Ось, що розповіла жінка:

– У мене по сусідству живуть люди. Вони переселенці. Приїхали в Кобеляки із Торецька. Ми із ними спілкуємось і товаришуємо із перших днів їх приїзду. Хороші, приємні люди. Справжні українці.

Ось цієї зими господар, користуючись тим, що є сніг, зліпив сніговика. І не просто банальну «снігову бабу» із снігу виваляв, а дійсно вклав душу в роботу. Це був не просто сніговик, а справжній витвір мистецтва. Та, на жаль, не довго той Сніговичок радував дітей і дорослих. І справа, зовсім не у погоді.

…Було це перед Різдвом. До мене у двері постукали. І не просто постукали, а ледве двері не вивалили. Як і годиться, запитала, хто ж це так до мене добивається. Відповіли, що колядники. Дійсно, колядники, троє хлопців. Поколядували вони мені. Як і прийнято, даю гроші. П’ятдесят гривень. А один із хлопчаків мені й каже:

– Нам за таке по п’ятсот платять.

Далі більше. Хлопці запитали, до кого ще можна зайти поколядувати. Я взяла й вказала на двері помешкання, де живуть переселенці. Хлопці й пішли. Але не просто пішли. Між нашими квартирами є невеликий парканчик, сітка натягнута. То один із колядників просто наступив на неї. А за ним пішли інші. Знаєте, як ото в мультфільмі «Жив-був пес», коли товстелезний Вовк на паркан наступив і поламав його. Схожа картина була. Але ж і це не все. Мої сусіди колядникам двері не відчинили. Як потім вияснилося сусідка чула гомін, але не могла відволіктися від телефонної розмови. А вранці і сусіди, і я уздріли не радісну картину. Розбили, розламали горе-колядники Сніговика. А неподалік двору на снігу валялися викинуті цукерки і пряники. Непотрібні деяким колядникам домашні чи покупні смаколики. Гроші їм лише потрібні.

Ігор напиши про це. Це ж не школа такому вчить. Це батьківський недогляд.

Ну що тут можна написати?

Одразу згадую своє дитинство. Тоді теж колядували. І отримували за це гроші і подарунки. Хоча було два нюанси.

По-перше. Тоді в школах вчителі розповідали дітям, що колядувати – це погано. Це – це пережиток, забобони і так далі і тому подібне.

По-друге. У період, коли автор цієї статті був дитиною і ходив колядувати, грошей у людей було мало, менш аніж зараз. І взагалі, тоді мандарини в магазинах з’являлися не із сьомої чи восьмої ранку (час відкриття магазину), а виключно перед Новим роком. Як і шоколадні цукерки, котрі були дефіцитом. А тому, коли щось подібне давали дітям-колядникам, то ті раділи і тішилися. А грошова винагорода тоді коливалася в діапазоні від 5 копійок і до рубля (рубль – то вже «по багатому»)

Зараз же, попри війну, ми живемо в суспільстві споживання. І сучасних колядників (не всіх, звичайно) цукерками, пряниками чи мандаринами із бананами не здивуєш. Їм потрібні гроші. Дехто навіть на Айфон збирає.

Тому ніхто не дивується дискусіям в соцмережах на тему «Скільки грошей давати колядникам». Хтось дає 20-50 гривень, а хтось – і по 500.

І для когось обряд колядування ніколи не є і не був якимось сакральним дійством, а швидше звичайним заробітчанством. Так було, є і буде.

А те, що горе-колядники понівечили Сніговика… Давно й не мною було сказано, що вони самі не відають, що творять.

Але дорослим і нібито свідомим людям не зайвим буде перед тим, як виряджатимуть своїх дітей чи онуків колядувати, щедрувати, меланкувати чи посипати, нагадати, що гроші і порахунки в цьому дійстві не головне. Скажуть люди «спасибі» і то вже буде добре.

А вчителька, що телефонувала – молодець. Їй – не байдуже. Більше б таких людей.

Подобається    0