Кирилович, Черка, Мурка і Малиш

У молодості дуже любив читати твори німецького письменника Еріха-Марії Ремарка. Як зараз пам’ятаю, як плакав у автобусі дочитуючи його культовий роман «Три товариші». І як чоловік похилого віку, спостерігаючи за цим, зауважив:

— Юначе, книга прекрасна. Але зір псувати не потрібно, дочитаєте вдома.

Зараз уже сам є таким же чоловіком похилого віку. Але Ремарка перечитую.

Із початком російського широкомасштабного вторгнення перечитав «На Західному фронті без змін». Як на мене — краща книга про війну всіх часів і всіх народів. Дійсно, антивоєнна книга. Без пафосу, без патріотизму, без героїв‑переможців. Про війну, як страшну біду. Що нищить людей і руйнує долі тих, хто вижив.

Шкода, що саме цього роману немає в обов’язкових шкільних програмах. Можливо, на ньому виросло б покоління, яке б нарешті припинило б воювати.
…Зараз обов’язково перечитаю «Люби ближнього твого». Там — про біженців. Також аж надто актуальна тема для сьогоднішньої України. Згадати про неї примусив випадок, схожий на описану ситуацію в книзі, у якій волею долі став учасником.

…Субота, 18 квітня. Ранкова пробіжка. Уже на другому колі звертаю увагу на чоловіка похилого віку. Він із стурбованим обличчям ходить навколо старенького «Москвича» і намагається до когось додзвонитися по мобільному телефону. Автомобіль припаркований прямо поряд із сміттєвими баками на Солонцях. Номери на «Москвичі» донецькі.

Зупиняюся. Запитую, що сталося і чи потрібна допомога. Далі — розповідь про типову для сьогоднішньої України ситуацію.

Микола Кирилович родом із Костянтинівки Донецької області. Там прожив усе життя. Довго працював водієм шкільного автобуса. Уже давно на пенсії. Адже чоловікові 77 років.

У Констянтинівці жив до останнього. Розказує:

— Уже все навколо розбомбили. А я жив у якомусь оазисі. Моя хата і ще з десяток будинків стояли відносно цілими. Але коли почало «прилітати» і до нас, вирішив виїжджати. Трішки пожив у селі біля Ізюма в невістки. Але там четверо дітей, свої проблеми. Та й там уже стало неспокійно. Почав шукати, куди їхати далі.

У процесі пошуку одна знайома жінка запропонувала переїхати в Кобеляки. Там у неї в районі «газової служби» залишився будинок, в якому ніхто не живе. Кирилович вирішив переїжджати.

Приїхав у Кобеляки вночі. Заблукав. У машині «сів» акумулятор. Ночував прямо в автомобілі. Разом із ним в салоні — ще троє пасажирів: собаки Черка і Малиш та кішка Мурка.

Кирилович каже:

— Я із ними живу з десяток років. Більше в мене нікого немає. Так вже сталося, що рідні по крові вже відійшли у засвіти. І тепер у мене із справді рідних лише оці троє хвостатих. Їздять зі мною по Україні.

…Біля автомобіля починають збиратися місцеві. Пробуємо зарядити Кириловичу акумулятор. Пропонуємо чай і поїсти. Каже, що нічого не потрібно, але із ввічливості приймає гостинці.

Весь цей час пробуємо додзвонитися до знайомої Кириловича. Телефон мовчить.

Намагаюся знайти чоловіку хоча б тимчасовий прихисток. Розумію, що офіційного житла для таких людей у місті немає. Але, як запасний, останній, варіант, планую їхати в міську раду. Там має бути черговий і якийсь зошит із списком можливо вільного житла.

Врешті, виходимо на контакти реабілітаційного центру, що поряд із Кобеляками. Але, о радість, «оживає» телефон знайомої Кириловича. Жінка бере трубку і розповідає, як доїхати до її будинку.

Дотягую автомобіль Кириловича на буксирі. Знаходимо ключ. Собаки випущені на волю, біжать обстежувати подвір’я. Кішка вперто не бажає виходити із авто.

Паралельно знаходимо житло і в Біликах. Так що в Кириловича і його чотирилапих «родичів» навіть з’являється вибір.

Майже хеппі-енд.

На всі ці пошуки, буксирування, облаштування пішли три з половиною години. У планах вони мали бути витрачені зовсім на інше.

Але якогось відчуття марно втраченого часу немає. У голові зовсім інше. Сам собі кажу:

— А може цей рік, два роки, десятиліття, жив саме для того, щоб зустріти Кириловича, Черку, Мурку і Малиша? І хоча б спробувати їм допомогти. Можливо, саме в цьому і є сенс життя?

У очах сльози, а губи розтягуються в посмішці. Адже це — не книга. Це реальне життя, реальна ситуація, що розвивається поряд і за твоєї участі. Усе майже по Ремарку. Але — із щасливим завершенням.

Не знаю, як у кого, але з часом розумію, що одним із справжніх, а не вигаданих, надуманих, хибних задоволень є можливість допомогти комусь іншому. І коли це вдається, то відчуваєш справжню радість. Щось матеріальне, якесь придбання чи досягнення не дають такого відчуття.

Не знаю, що написав би про українських біженців, про їх долі Ремарк. Напевне, написав би щось красиве і зворушливе.

Можливо, колись будемо читати нашого українського Ремарка, який напише правду і про війну, і про біженців, і про зламані долі.

А наші діти і внуки будуть читати й плакати. Якщо плакатимуть, то це добре. Це означає, що душа жива.

Нехай плачуть лише біля книг.

Подобається    0