Випускний

Червень. Наближаються випускні заходи в школах. Спостерігаю за активними приготуваннями моєї доньки до свята та метушню інших школярів і мимовільно пригадую свій випускний – спочатку в дев’ятому класі, а потім – в одинадцятому.

Виринають спогади – кумедні й навіть трішки дивні і так хочеться проводити паралелі  між сьогоденням і тодішнім шкільним життям. Хоча розумію – для чого ж порівнювати? Ми ж рухаємося вперед, сучасний світ він зовсім інакший. Але ж спогади не дають спокою.

От моя донька в цьому році закінчує дев’ятий клас. Для неї в пріоритеті – гарна святкова  сукня, підбори, макіяж. Знаю, що дехто з її однолітків вже записався на нарощування нігтів і вій, фарбування волосся та педикюр. Ми натхненно вибираємо доньці сукню – щоб і колір улюблений був, і фасон такий як вона уявляла, і фігуру підкреслювала.

А я  до сих пір пам’ятаю свою випускну сукню у дев’ятому класі – персикова сукня на два розміри більша від мого XS. Наряд мамі позичила її подруга, яка взяла його у доньки своєї подруги і за це ми передали в знак подяки пляшку вина. Зрозуміло, що про вибір кольору чи розміру навіть не йшлося. Хоча загалом сукня була непогана, легенька, світла, я навіть виділялась із загальної маси. От тільки довжина – трішки за коліно мене бентежила. Зараз це називається «міді». А я й понині не люблю цю довжину. Хоча раніше на випускний після дев’ятого класу практично не наряджались, так як зараз. Може, тому, що практично всі учні йшли до десятого класу і лише одиниці полишали стіни рідної альма-матер. Сьогодні ж ситуація інша. І я розумію, що дітям хочеться свята, веселощів,  гарно вбратись. І тому нинішні дев’ятикласниці активно вибирають собі вечірні сукні та черевики в тон.

Як ми святкували раніше? А ніяк. Директор урочисто вручив нам атестати в актовій залі, ми розділились на гурти,  по принципу, хто з ким дружить і розходились по закутках.

Приміром, я зі своєю групою однокласниць гуляла містом кілька годин. А коли ноги нестерпно натерли нові босоніжки, ми пішли додому до дівчини, яка найближче жила. У неї посиділи ще пару годин, випили соку і розійшлися по домівках. Отаке було свято.

Сьогодні ж, дай Бог здоров’я всім батьківським комітетам, котрі організовують дітям свята, мами заздалегідь бронюють кафе, складають меню, обирають напої, замовляють фотозони. Аби лиш діти відпочили, поспілкувались, набрались вражень. І це ж так чудово!

Хлопцям було легше

А от закінчення одинадцятого класу відзначали з розмахом, як по тим міркам. Тут уже можна і треба було розжитися святковою сукнею. Мені навіть пощастило – випускне вбрання мені пошили на замовлення. Я мріяла про довгу вузьку сукню, яка б обліпила моє тіло мов друга шкіра. І моя мрія здійснилася. Все життя пам’ятатиму ту сукню. Довга, блискуча, з великим розрізом на нозі. Шик-блиск. Про якісь круті бальні сукні, які ми бачимо на випускницях зараз, тоді навіть і мови не було. Якось все було скромно, навіть нудно, ніхто дуже не виділявся.

Хоча ні, завжди було кілька дівчат і пару хлопців, які мали змогу поїхати десь за межі міста і придбати собі якийсь цікавий одяг чи взуття. Я жила дуже небагато, щоб не сказати бідно, тому скуплялася за місцем проживання. Своєю сукнею я була задоволена і трішки співчувала двом однокласницям, які прийшли в однакових чорних сукнях. Нігті фарбувала сама звичайним лаком, який сохнув дві години.  Босоніжки купували мені в нас на ринку, прикраси для волосся і біжутерію – в єдиному весільному салоні в нашому місті. Зачіску робила собі сама: крутила локони, а тоді сколювала їх на голові. Своїй найкращій подрузі, моїй однокласниці, теж робила зачіску я, бо в салоні краси було дорого. Макіяж, звісно, теж, ми робили самі у мене вдома. А знаєте, що найкумедніше пригадалося? Раніше  була традиція,  щоб тебе на твій випускний обов’язково привезли на машині! Про таксі тоді мова, звісно, не йшла – по чому його викликати, по трубах? У нас на всю досить довгу вулицю був один автомобіль і один стаціонарний телефон.

Тому про транспорт мама домовлялася заздалегідь, щоб сусід був у той день на підхваті і повіз нас на випускний. Бо це ж був би такий сором, якби хтось прийшов пішки на свято! Не знаю, з чим пов’язана така традиція, може, щоб на підборах дівчата не йшли, бо важко, не знаю.

До речі, хлопцям із святковим вбранням було трішки легше – зазвичай їм купували  набір «сорочку-брюки-туфлі» ще весною і вони в цьому прикиді йшли на останній дзвінок, на екзамени і на випускний.

«Двіжували» в шкільних їдальнях

Святкування випускного після урочистого заходу плавно переміщувалося у шкільну їдальню. Батьки  випускників заздалегідь оплачували приготування святкового столу. Щоправда, то був останній рік такого застілля. Вже наступного року, після нашого випуску, директор не дозволив святкувати в школі і батьки шукали кафе. Ми ж з однокласниками і двома паралельними класами, а це нас було майже сто учнів плюс батьки, брати, сестри і бабусі, двіжували до світанку на шкільному подвір’ї.

А потім з першими променями сонця вже були на нашому славнозвісному перебитому мосту. Традиція така була в Кобеляках – зустрічати схід сонця випускники мали саме там. Цікаво, а зараз які традиції у сучасних дітей?

До мосту йшли переважно парами, за час святкування випускного виявлялося, що багато хто з дівчат і хлопців симпатизує один одному, проте під час шкільного життя не наважувалися про це говорити. Потім втомлені, щасливі і босі брели додому, аби вже за кілька годин зустрітися знову – продовжувати біля річки святкування «вільного» життя. Бо ніхто не знав, як складеться його доля, що чекає його завтра, коли ми побачимось знову.

Проте випускний залишив у серці кожного теплі щемкі спогади, які мимоволі, як ось у мене, виринають з далеких закутків пам’яті.

Подобається    0