У Кобеляках близько сорока переселенців отримали по 37 тисяч гривень

Кошти людям були надані мережею благодійних організацій Карітас. Ця спільнота вже багато років надає грантову підтримку людям, які бажають відкрити невеликий бізнес або просто прогодувати свою родину. Допомагають як місцевим жителям, так і вимушеним переселенцям.

Як правило, Карітас виділяє гранти в сумі від 37 і до ста з гаком тисяч гривень для того, аби люди змогли придбати сільськогосподарський інвентар, насіння, добрива. Для цього необхідно заповнити анкету, написати простенький бізнес-план, а потім відзвітувати про використання отриманих коштів.

22 липня співробітники Карітас завітали в Кобеляки, аби розпочати черговий етап грантової підтримки. Цього разу кошти виділяли вимушеним переселенцям, які знайшли прихисток у Кобеляцькій громаді.

Як розповіла редакції Анна Галушко, уповноважений представник Карітас — це вже не перша і не остання благодійна програма, що реалізується саме на території Кобеляцької громади.

Уже близько сорока сімей вимушених переселенців отримали кошти для того, аби придбати сільськогосподарський інвентар або матеріали для проведення утеплення будинку.

22 липня відбулася реєстрація усіх бажаючих отримати грант у сумі 37800 гривень і використати ці гроші для придбання всього необхідного в процесі вирощування овочів чи розведення худоби і птиці.

Того дня біля будівлі, де зараз розташований Гончаренко-центр, зібралися більше 20 чоловік. У основному це були жінки пенсійного віку. Прийшло і кілька чоловіків.

Співробітники Карітас трішки затримувалися, тому люди в процесі очікування спілкувалися між собою.

Мимоволі почуті історії дійсно вражали і шокували.

Ось що розповідав своєму співбесіднику чоловік років п’ятдесяти, котрий, судячи із почутого, переїхав у нашу громаду із окупованої частини Херсонської області:

— Я то переїхав одразу, а брат затримався. Там отримав поранення. Танк по них працював, зачепило брата і ще двох жінок. Родич вижив, вилікували його в Україні. А потім хтось порадив їхати на малу батьківщину, щоб отримати якісь документи і компенсацію за поранення. Поїхав. Знову потрапив під обстріл. Там і залишився. Мама поховала його на городі.

— А мама теж вийшла останньою із села. Взимку це було. Йшла 15 кілометрів із своїми пожитками. Дістала обмороження. А потім ще довго їхала сюди до мене. Воно ж вік, стрес, не могла зрозуміти, як їхати. У Полтаві на вокзалі ледве знайшов її. Вже із якимись бомжами сиділа.

Співрозмовник погоджувався:

— Отакі ж ми є українці. Не можемо вчасно полишити дім і батьківщину. Чекаємо і сподіваємось до останнього. А розумніші одразу — речі в руки і тікати. Так воно і є. Але ж аби знати, куди тікати. Я вже на Полтавщині два місця змінив, доки осів тут у Кобеляцькій громаді. Вже й дружину тут поховав.

…Від почутого по тілу мимоволі «бігли мурашки». І ставало ще зрозуміліше, що ми тут, у Кобеляках, практично не знаємо жахів війни. Окрім тих людей, в кого родичі загинули.

То, напевне, не потрібно заздрити переселенцям, які отримують благодійну допомогу. Вони втратили набагато більше.

Подобається    0