Овеча справа
Григорій Потетій народився 22 березня 1942 року в селі Погарщина Лохвицького району. Його батько, Федір Афанасійович Прокоф’єв, загинув під час Великої Вітчизняної війни, коли сину ледве виповнився рік.
Мама виховувала сина сама. У свій час вона згадувала про пророцтво циганки, яка зайшла у їх двір. Ворожка сказала, що маленький Гриша, швидше за все, рано загине від нещасного випадку. А якщо виживе, то стане прокурором.
У дитинстві і юності травм у Григорія Потетія дійсно вистачало. Але він вижив. І став прокурором, хоча й не мріяв про цю роботу.
У органах прокуратури Григорій Потетій пропрацював 30 років. Починав свою кар’єру стажистом слідчого у Глобинському районі. Потім була робота в Чорнухинському, Оржицькоммму, Кобеляцькому районах. На пенсію вийшов у чині старшого радника юстиції, очолюючи на той час прокуратуру Лохвицького району.
Зараз живе в Кобеляках. Працює адвокатом. Активно друкується в обласних та районних ЗМІ, готує до виходу в світ свою другу книгу.
Кримінальна справа, мова про яку піде нижче, була порушена і розглядалася майже тридцять років тому. Це були часи, коли за крадіжки, приписки, розбазарювання народного майна ще судили, карали, знімали з посади і відправляли у місця позбавлення волі. Зараз, на жаль, все змінилося. І те, що тоді вважалося злочином, нині називається успішним бізнесом. І ті, кого раніше відправляли до Сибіру, а то й розстрілювали, у сьогоднішній Україні є так званими діловими, успішними людьми. Вони, ці «успішні», стають мільйонерами, займають посади в державній службі, їх обирають депутатами. Змінився соціальний лад, змінилися пріоритети, змінилися люди. Усе поставлено з ніг на голову.
Та все ж, будучи по своїй натурі оптимістом, сподіваюсь, що і в нашій Богом забутій Україні відновиться порядок і за злочини каратимуть, а не призначатимуть на високі посади. Як було це тридцять років тому.
…На початку грудня 1983 року, коли я працював прокурором Кобеляцького району, до райкому Компартії України надійшла скарга від колгоспників із села Солошине. Люди повідомляли про негаразди у місцевому колгоспі «Дніпро». Нібито там мали місце факти зловживань і приписок під час штучного спарювання овець. Для довідки: колись Кобеляцький район славився своїми стадами овець, з яких отримували високоякісну вовну. Це зараз вовну, гречку та безліч іншої продукції закупляємо в Китаї.
Тодішній перший секретар райкому партії Микола Слинько, ознайомившись із скаргою, зателефонував мені. Попрохав розібратися у цій справі. Він зазначив, що подібні повідомлення вже надходили від працівників колгоспу «Дніпро». Туди навіть виїжджали із перевіркою співробітники райкому партії та комітету народного контролю. Але ніяких порушень не виявили.
Позаяк тоді ще існувало таке поняття як виконавська дисципліна, того ж дня я виїхав у Солошине. Разом зі мною для перевірки були командировані начальник районної машинно-лічильної станції (нині — управління статистики) Надія Виноградна та двоє ревізорів з управління сільського господарства.
Перевірку ми розпочали із опитування працівників ферми, на якій утримувались вівці. Уже перший наш співрозмовник, зовсім молодий чоловік, під час розмови повів себе досить підозріло. Він розповів, що питанням штучного запліднення овець у «Дніпрі» займається головний зоотехнік. Назвемо її Надія Андрієнко. Ця ж людина займає по сумісництву і посаду техніка штучного парування. Нібито нічого незвичайного співрозмовник нам не повідомив. Ну не вистачає в господарстві кваліфікованих кадрів, ну займає людина дві посади — нічого неординарного чи протизаконного в цьому немає. Але, розповідаючи про це, вівчар «ховав очі» і дивно посміхався. Зрозумівши, що він щось приховує, я в ультимативній формі запропонував йому не гратися у мовчанку, а розповідати правду. Чоловік хвилинку подумав і почав говорити. Він розповів, що ніякого штучного запліднення овець у них на фермі не проводиться. А овець, як і сотні років тому, запліднюють барани. Такі ж свідчення дали ще семеро працівників ферми. У перевіряльників одразу виникли логічні запитання: «А де ж зникає сперма, за яку колгосп з року в рік платить гроші?» і «За що отримує гроші технік штучного парування?»
З цими питаннями ми звернулися до Надії Андрієнко. Головний зоотехнік повела себе дещо зверхньо і з поблажливою усмішкою вона розповіла, що все у них в господарстві нормально, продемонструвала відповідні документи. У її очах читалося: «Ще одні дурники-перевіряльники приїхали. Нічого, розкажемо і цим. А там обід, сто грам, вівця в багажник і поїдуть у Кобеляки». Та мене не задовольнили гарні слова і не менш гарні папірці. Я запропонував посадовцю поїхати на ферму і ознайомитися із процесом парування овець в реаліях. Андрієнко відповіла, що зараз ми туди не доберемося. Мовляв, дорогу до ферми снігом засипало. На що я вже мав заздалегідь заготовлену репліку. Іронічно посміхнувшись, промовив: «Тоді пропоную сісти в нашу машину і гарною, прочищеною від снігу дорогою поїхати в Кобеляки до райвідділу міліції для більш детальної розмови». А потім додав: «Візьміть із собою теплий одяг та продукти, бо додому можете повернутися через кілька років».
Жінка одразу зрозуміла, що це приїхала справжня перевірка. І почала розповідати правду. Вона зізналася, що ніхто овець штучно не запліднює, що сперму, закуплену за колгоспні гроші, вона виливає на смітник, а гроші отримує безпідставно. Також Андрієнко висловила готовність негайно відшкодувати завдані колгоспу збитки.
Уже о 14-ій годині дня ми повернулися в Кобеляки. Без обіду і з пустим багажником, але маючи задокументовані факти зловживань і приписок у колгоспі «Дніпро». Вислухавши мою доповідь, Микола Слинько миттєво зібрав у Кобеляках селекторну нараду за участю голів колгоспів, секретарів парткомів та головних зоотехніків. Коли я доповідав про результати перевірки у «Дніпрі», у залі панувала мертва тиша. Чимало посадовців за 15–20 хвилин встигли і спополотніти, і почервоніти, і липким потом вкритися. Адже, як виявилося після наступних перевірок, подібні порушення мали місце і в інших господарствах району.
…Зоотехнік «Дніпра» понесла кримінальну відповідальність і відшкодувала колгоспу збитки. А хто відшкодує збитки за знищені колгоспи, розібрані на металобрухт фабрики і заводи? Поки що це питання є риторичним. Але впевнений, що буде суд і над цими злочинцями. Як не людський, то Божий.
Додати коментар