Бігуни
Колонка редактора
У понеділок довелося мати розмову з одним кобеляцьким чиновником. Він, скрушно хитаючи головою, скаржився на дії своїх колег. Розповідав про те, що вони ледве не колонами вступають в ряди однієї всім відомої політичної партії. Тієї, що нині «на коні». А кілька років, а то й місяців тому ці ж люди стояли в черзі на вступ до лав зовсім іншої політичної сили. Тієї, що ось-ось мала «застрибнути на коня». Але не застрибнула. Коняча Фортуна пробігла повз цю групу політиків.
От мій співрозмовник і задав таке собі риторичне запитання: «Коли ж люди перестануть бігати від одного властьімущого до іншого? Коли вони видавлять із себе психологію раба і пристосуванця?» На мою особисту думку, цього не станеться ніколи. І не тому, що українці є такими безнадійними. Ні, люди хиляться і біжать до влади, до сильних і впевнених у собі у всіх державах. І робили так у всі часи. Державний устрій сам по собі передбачає керованість, підкорюваність, якісь авторитети та ієрархію. Інакше б держави просто не створювалися.
А оця нинішня українська «біганина» досить швидко мине. Швидко в історичному розумінні часу. Тобто за років 10–15. Але мине не через те, що громадяни цієї держави раптово і одномоментно прозріють, розправлять плечі, стануть сильними і самостійними у своїх судженнях та політичних уподобаннях. Повторюся, що такого не станеться ніколи.
Просто невдовзі «бігуни» втомляться від перебігання. Сьогодні приткнешся до одного, а завтра владу візьме другий. А післязавтра — третій. Ноги заболять і голова закрутиться від такої біганини.
А найголовніше — невдовзі помиряться всі наші властьімущі. Вони то й зараз сваряться більше для показухи, аніж через розбіжності у політичних поглядах. Політичні погляди у них одні і мають один, зелений, колір. Не колір ісламу, а той, в який забарвлені папірці із портретами покійних американських президентів. Просто влада в їх розумінні є синонімом грошей і власності. І вони, міняючись біля владного корита, оте все ділять і переділяють. Поки що їм це вигідно. Але настає момент, коли все в Україні буде поділено — і гроші, і власність. І переділяти їх, приходячи до влади, стане економічно невигідно. Сьогодні ти, будучи біля Віті, завод чи землю у когось забереш. А завтра на виборах переможе Юля. І землю та завод у тебе забиратиме її соратник.
Можливий й інший сценарій. Він, до речі, найреальніший. Це коли Ахметов, Коломойський, Ярославський, Фірташ, Боголюбов та ще з десяток українських мільярдерів заберуть собі все, все, все. Від кого й до кого тоді бігати? Заводи вони купили, партії теж. Землю куплять. Тоді вже не побіжиш. Тому що раком у ярмі стоятимеш.
У понеділок довелося мати розмову з одним кобеляцьким чиновником. Він, скрушно хитаючи головою, скаржився на дії своїх колег. Розповідав про те, що вони ледве не колонами вступають в ряди однієї всім відомої політичної партії. Тієї, що нині «на коні». А кілька років, а то й місяців тому ці ж люди стояли в черзі на вступ до лав зовсім іншої політичної сили. Тієї, що ось-ось мала «застрибнути на коня». Але не застрибнула. Коняча Фортуна пробігла повз цю групу політиків.
От мій співрозмовник і задав таке собі риторичне запитання: «Коли ж люди перестануть бігати від одного властьімущого до іншого? Коли вони видавлять із себе психологію раба і пристосуванця?» На мою особисту думку, цього не станеться ніколи. І не тому, що українці є такими безнадійними. Ні, люди хиляться і біжать до влади, до сильних і впевнених у собі у всіх державах. І робили так у всі часи. Державний устрій сам по собі передбачає керованість, підкорюваність, якісь авторитети та ієрархію. Інакше б держави просто не створювалися.
А оця нинішня українська «біганина» досить швидко мине. Швидко в історичному розумінні часу. Тобто за років 10–15. Але мине не через те, що громадяни цієї держави раптово і одномоментно прозріють, розправлять плечі, стануть сильними і самостійними у своїх судженнях та політичних уподобаннях. Повторюся, що такого не станеться ніколи.
Просто невдовзі «бігуни» втомляться від перебігання. Сьогодні приткнешся до одного, а завтра владу візьме другий. А післязавтра — третій. Ноги заболять і голова закрутиться від такої біганини.
А найголовніше — невдовзі помиряться всі наші властьімущі. Вони то й зараз сваряться більше для показухи, аніж через розбіжності у політичних поглядах. Політичні погляди у них одні і мають один, зелений, колір. Не колір ісламу, а той, в який забарвлені папірці із портретами покійних американських президентів. Просто влада в їх розумінні є синонімом грошей і власності. І вони, міняючись біля владного корита, оте все ділять і переділяють. Поки що їм це вигідно. Але настає момент, коли все в Україні буде поділено — і гроші, і власність. І переділяти їх, приходячи до влади, стане економічно невигідно. Сьогодні ти, будучи біля Віті, завод чи землю у когось забереш. А завтра на виборах переможе Юля. І землю та завод у тебе забиратиме її соратник.
Можливий й інший сценарій. Він, до речі, найреальніший. Це коли Ахметов, Коломойський, Ярославський, Фірташ, Боголюбов та ще з десяток українських мільярдерів заберуть собі все, все, все. Від кого й до кого тоді бігати? Заводи вони купили, партії теж. Землю куплять. Тоді вже не побіжиш. Тому що раком у ярмі стоятимеш.
17 вересня 2010, 15:02 | Полтавщина | Редакційна