Хіба ж я думала?
Житєві обставини змусили мене на старості взятися за перо. Так сталося, що на схилі віку влада зробила мене крадійкою… квітів.
Мою фотографію навіть помістили на обкладинці «ЕХО», правда, з «заклеєними» очима. Але я не бажаю бути невідомою, тому й пишу, називаючи своє прізвище: Жила Марія Антонівна, мешканка Кобеляк. Народилася я у 1925 році. Коли мені було З роки, у мене помер тато, а в 33-ому з голоду померла мама. Я залишилася сиротою, виховувалася в інтернаті. Під час фашистської окупації добрі люди врятували мене від вигнання у Німечину. Тоді добрих людей було значно більше, навіть серед німців. Після визволення України я вступила у ВЛКСМ і цього не соромлюся, по комсомольській путівці поїхала на відбудову шахт. Шість років пропрацювала у місті Кадіївка, тоді Ворошиловградської області, там же зустріла свого судженого, з яким і повернулася згодом до Кобеляк. Яка то була праця — краще не згадувати, сучасним чинушам того не зрозуміти, я їм навіть не бажаю такого, Бог з ними. У Кобеляках я також не сиділа у кабінетах, а 23 роки пропрацювала у цеху нині знищеної (чи спроданої, чи може вкраденої, не знаю) валяльної фабрики. За свою сумлінну працю мала лише подяки та нагороди. З повагою згадую свого бувшого директора фабрики Калиберду. Яка то була чуйна і справедлива людина, не знаю чи він ще живий, мешкав він у м.Кобеляки. Працювали ми тоді у три зміни. При цьому треба було встигати ще виховувати дітей, поратися по господарству. Втративши здоров'я, перейшла вже перед пенсією на легшу роботу, у готель. За свій вік всього то і заробила — скромну квартирку та мізерну пенсію. Але мені вже нічого і не потрібно, крім спокою. І от я на старості — крадійка. Після такого я навіть злягла у ліжко з гіпертонічним кризом. Але стаття Людмили Пряхіної «Три колоски» вселила віру у життя і людей. Я пишу не для виправдання свого вчинку, бо дійсно, не подумавши, вирвала ті кляті три кущі квітів. Люблю я квіти з дитинства, хоч і не було його у мене, дитинства. Не могла я байдуже проходити повз пам'ятник Шевченку, дивлячись на ту нещасну клумбу, на засохлі без поливу у буряні квіти. Вони і зараз подивіться, у якому стані. Глянув би на них Тарас! Так як живу я через дорогу від пам'ятника, то і приходила туди періодично. Грішна, без дозволу влади, самовільно виривала бур'ян, поливала їх. Не могла я спокійно дивитися на те, як вони гинуть. Ну і вийшло так, що вирвала я три кущі з метою посадити їх у себе на клумбі та врятувати від загибелі. Та і вирвала я їх не на клумбі, а у бур'яні під парканом. Хіба могла я подумати, що то є крадіжка? Не понесла ж я їх на базар продавати! Було це серед білого дня, ні від кого я не крилася, тому і побачила мене держслужбовець однієї з установ і тут же повідомила владі. Усе, як у «кращі» далекі часи. Через декілька хвилин мене і «арештували». Люди добрі, якщо мій вчинок такий крамольний, я прохаю вибачення у громади, але я не мала на меті щось красти. Хіба зараз крадуть такі, як я? Хіба такі, як я, розвалили і розтягли могутню державу, а зараз добивають Україну? Трагедія Вітчизни мене турбувала щоденно і щоношно, ще з початку 90-х років, бо бачила, як гинуть результати праці мого покоління. Дехто, правда, говорить, що влада працює для нас з вами і щось там розбудовує. Таким пропоную на мить уявити, що усе збудоване за радянських часів раптом зникло, що тоді залишиться у Кобеляках? Залишаться церкви, генделики та десяток маєтків «еліти» і бізнесменів. Доріг навіть не буде, пани «правнуки». Хіба могла я припусти, що, вирвавши кущ квітів, стану крадійкою? Мені просто таке і в голову не могло прийти. Ще раз прохаю вибачення у громади і прохаю людей не вважати мене крадійкою, бо як тоді далі жити?
Мою фотографію навіть помістили на обкладинці «ЕХО», правда, з «заклеєними» очима. Але я не бажаю бути невідомою, тому й пишу, називаючи своє прізвище: Жила Марія Антонівна, мешканка Кобеляк. Народилася я у 1925 році. Коли мені було З роки, у мене помер тато, а в 33-ому з голоду померла мама. Я залишилася сиротою, виховувалася в інтернаті. Під час фашистської окупації добрі люди врятували мене від вигнання у Німечину. Тоді добрих людей було значно більше, навіть серед німців. Після визволення України я вступила у ВЛКСМ і цього не соромлюся, по комсомольській путівці поїхала на відбудову шахт. Шість років пропрацювала у місті Кадіївка, тоді Ворошиловградської області, там же зустріла свого судженого, з яким і повернулася згодом до Кобеляк. Яка то була праця — краще не згадувати, сучасним чинушам того не зрозуміти, я їм навіть не бажаю такого, Бог з ними. У Кобеляках я також не сиділа у кабінетах, а 23 роки пропрацювала у цеху нині знищеної (чи спроданої, чи може вкраденої, не знаю) валяльної фабрики. За свою сумлінну працю мала лише подяки та нагороди. З повагою згадую свого бувшого директора фабрики Калиберду. Яка то була чуйна і справедлива людина, не знаю чи він ще живий, мешкав він у м.Кобеляки. Працювали ми тоді у три зміни. При цьому треба було встигати ще виховувати дітей, поратися по господарству. Втративши здоров'я, перейшла вже перед пенсією на легшу роботу, у готель. За свій вік всього то і заробила — скромну квартирку та мізерну пенсію. Але мені вже нічого і не потрібно, крім спокою. І от я на старості — крадійка. Після такого я навіть злягла у ліжко з гіпертонічним кризом. Але стаття Людмили Пряхіної «Три колоски» вселила віру у життя і людей. Я пишу не для виправдання свого вчинку, бо дійсно, не подумавши, вирвала ті кляті три кущі квітів. Люблю я квіти з дитинства, хоч і не було його у мене, дитинства. Не могла я байдуже проходити повз пам'ятник Шевченку, дивлячись на ту нещасну клумбу, на засохлі без поливу у буряні квіти. Вони і зараз подивіться, у якому стані. Глянув би на них Тарас! Так як живу я через дорогу від пам'ятника, то і приходила туди періодично. Грішна, без дозволу влади, самовільно виривала бур'ян, поливала їх. Не могла я спокійно дивитися на те, як вони гинуть. Ну і вийшло так, що вирвала я три кущі з метою посадити їх у себе на клумбі та врятувати від загибелі. Та і вирвала я їх не на клумбі, а у бур'яні під парканом. Хіба могла я подумати, що то є крадіжка? Не понесла ж я їх на базар продавати! Було це серед білого дня, ні від кого я не крилася, тому і побачила мене держслужбовець однієї з установ і тут же повідомила владі. Усе, як у «кращі» далекі часи. Через декілька хвилин мене і «арештували». Люди добрі, якщо мій вчинок такий крамольний, я прохаю вибачення у громади, але я не мала на меті щось красти. Хіба зараз крадуть такі, як я? Хіба такі, як я, розвалили і розтягли могутню державу, а зараз добивають Україну? Трагедія Вітчизни мене турбувала щоденно і щоношно, ще з початку 90-х років, бо бачила, як гинуть результати праці мого покоління. Дехто, правда, говорить, що влада працює для нас з вами і щось там розбудовує. Таким пропоную на мить уявити, що усе збудоване за радянських часів раптом зникло, що тоді залишиться у Кобеляках? Залишаться церкви, генделики та десяток маєтків «еліти» і бізнесменів. Доріг навіть не буде, пани «правнуки». Хіба могла я припусти, що, вирвавши кущ квітів, стану крадійкою? Мені просто таке і в голову не могло прийти. Ще раз прохаю вибачення у громади і прохаю людей не вважати мене крадійкою, бо як тоді далі жити?
2 вересня 2011, 15:55 | Кобеляки | Суспільство