Гордість
У понеділок Україна обіграла Швецію з рахунком 2:1. А неймовірний Шева забив два голи. Тому зараз не хочеться писати про політику, про мовне питання чи про ціни на молоко. Адже вперше за значний проміжок часу у нас є привід для гордості.
Їх, цих приводів, за нашу незалежну історію було не так багато. Коли Яна Клочкова регулярно забирала собі усі золоті олімпійські медалі. Коли брати Клички зібрали усі чемпіонські пояси. Коли Руслана привезла перше місце з Євробачення. І коли Україна, перемігши Швейцарію, вийшла в одну четверту чемпіонату світу. Це був найбільший успіх нашої футбольної збірної. І зараз — хто знає — вона може стояти на шляху до нового.
Зараз, після перемоги над шведами, віриться у все. Просто емоції беруть гору над здоровим глуздом. І вже не такими страшними видаються збірні Англії та Франції. У нас же є Шева! Що йому вартує забити ще по парочці голів тим та іншим?!
Якщо, звичайно ж, міркувати тверезо, то після перемоги над Швецією наші шанси на вихід із групи зросли не набагато. Іще до початку Євро ми розуміли, що шведів нам потрібно обігрувати у будь-якому випадку. І сподіватися на те, що фаворити втратять із ними очки. Розум підказує, що з французами та англійцями нам буде дуже непросто. Але емоції беруть гору.
Ця перемога дала нам не лише привід для гордості за своїх футболістів. Вона дала нам трохи віри у краще. Ми ж таки можемо! Можемо бути кращими і сильнішими за тих-таки шведів. Нехай поки що тільки у футболі, але ж можемо! І наш Шева на голову сильніший за їхнього Ібрагімовіча. І наш Пятов стрибає за м’ячем краще, ніж їхній воротар. І взагалі, наші хлопці, виявляється, уміють грати у футбол!
Коли Андрій Шевченко своєю світлою головою забив другий гол, то Україна, напевно, ненадовго об’єдналася. Не залишилось «східняків» і «западенців», україно- чи російськомовних, «синьо-білих» чи «чорно-зелених». Лишились тільки уболівальники, для яких у той момент важливим було одне протяжне і солодке слово: «Г-о-о-о-о-л!!!» А ще через півгодини прийшло ще одне приємне і радісне слово: «Перемога!». Це слово додало ще більше адреналіну у кров і гордості. Гордості за нас як за країну. Саме так. Адже це не одинадцять футболістів обіграли шведів. Разом із ними перемагали усі ми. Хтось — із шарфом на стадіоні, хтось — із пультом біля екрану домашнього телевізора, хтось — із друзями у кафе перед великим екраном. І протягом чотирьох днів — до гри із Францією — ми почувалися переможцями. А далі — хто знає, можливо, усі разом ми переможемо і французів?