Бідний президент і чех, який любить українську

Знову здрастуйте, шановні читачі. За той невеликий проміжок часу, доки ми з вами не бачилися, назбиралося кілька тем, на мою думку, вартих редакційної статті. Але оскільки усього у редакційну не втиснеш, доведеться обмежитися найголовнішим. Цього разу я хочу поділитися з вами розповіддю про людей, які мене по-хорошому здивували. Один з них був африканцем. Інший є уроженцем однієї з європейських країн. Але в обох було б чому повчитися українським чиновникам.

Найбідніший президент, або Стілець для Ангели Меркель

Протягом своєрідних тижневих канікул час від часу таки переглядав новини та сторінки соціальних мереж в Інтернеті. І знайшов розповідь про досить цікаву особистість. Томас Санкара був президентом далекої від нас африканської країни Буркіна-Фасо у 1984-1987 роках. Як це часто трапляється у Африці, на пост він потрапив після чергового військового перевороту в країні. Після також ж перевороту через три роки він був убитий і президентом став інший. Але Санкара встиг увійти в історію як найбідніший президент. Отримавши найголовніший пост у країні, він не став набивати власні кишені або покращувати добробут власної родини. Навпаки, Санкара відмовився від президентської зарплати у 2000 доларів на місяць і перераховував її у сирітський фонд. Сам жив на оклад військового капітана розміром у 450 доларів. Також цей дивний президент продав увесь представницький чиновницький автопарк, який складали переважно «Мерседеси». На їх місце закупили дешеві та економні «Рено». Мало того, у деяких джерелах пишуть, що Томас Санкара відмовився від кондиціонера у власному кабінеті. Пояснив це тим, що більшість із семи мільйонів громадян його країни не можуть собі дозволити такої розкоші. Закінчив найбідніший президент погано. Через три роки правління після чергового перевороту його вбили. У нього залишилося не так багато нажитого майна — старий автомобіль «Пежо», три гітари та чотири велосипеди. Місце Санкари зайняв його близький друг — Блез Компаоре. Прийшовши до влади, він одразу ж придбав на державні кошти персональний «Боїнг».

Прочитавши статтю про Томаса Санкару та його аскетичний (як для президента) спосіб життя, я зупинився на коментарях під нею. Більшість із тих, хто прочитав статтю, до вчинків найбіднішого президента ставилася схвально. «Нам би такого!» — написав один із користувачів Інтернет-мережі. Але були й такі, які подібну президентську скромність вважали неприйнятною і навіть абсурдною.

— Ну як ви уявляєте це у нашій країні? Приїжджає до Януковича Ангела Меркель, а він їй пропонує сісти на обшарпаний стілець на якійсь засмальцьованій кухні у скромній «хрущовці»? — запитав один із коментаторів.

А й справді, складно уявити Ангелу Меркель на обшарпаному стільці. Ще складніше уявити Віктора Януковича, який, приміром, їде на велосипеді. А за ним — десяток охоронців на роликах або на скейтах. Та й як нашого президента посадити у «Рено»? Несолідно якось виходить. Дійсно, Ангелу Меркель не годиться приймати у «хрущовці». Вона ж може подумати, що це президент якоїсь бідної і нещасної країни. Якоїсь країни, де більше 100 тисяч дітей-сиріт. Де значна частина населення має місячний дохід не у 3 тисячі євро і навіть не у 1 тисячу доларів, а близько 1 тисячі гривень (або 125 доларів). Якоїсь країни, де щодня помирають діти, яким не вистачає грошей на операцію або лікування, щоб врятувати їм життя. Ні! Ангела Меркель має бачити: це президент багатої і заможної країни! Тут кожен може побудувати собі дачу у Межигір’ї або придбати власний вертоліт. Ну не подумає ж Ангела Меркель, що всі оті набудовані вертолітні майданчики по усій країні — для одного лише президента! Тому все логічно. Наш президент живе якраз так, щоб було не соромно перед федеральним канцлером Німеччини. Він же, зрештою, не якийсь африканець! Не може ж він, як Санкара, розпродати свій крутий автопарк! І до цього ж закликати численних українських чиновників. Ні, не може. Народ його не зрозуміє. Ну що це за президент, який не може собі дозволити нехай і маленької, але розкоші?! А щодо грошей на операції хворим діткам, то їх завжди можна назбирати, звернувшись через якусь провінційну газету до небайдужих українців. Вони добрі. І, у разі потреби, завжди скинуться по 5-10 гривень. Зрештою, вони можуть собі дозволити бути бідними. А от Президент України — не може!

Чех — три місяці, Микола Азаров — безкінечно

Інший чоловік, який викликав у мене подив і щиру повагу, на відміну від Томаса Санкари, живий-здоровий. І мешкає не десь у далекій Африці, а якраз в Україні. Звати його Давід Стулік. Він — чех за національністю. За фахом — дипломат. Працює прес-аташе представництва ЄС в Україні. Минулого тижня я мав приємність переглянути інтерв’ю пана Стуліка на Ютубі. У цьому інтерв’ю він, відповідаючи на питання журналіста, розповідає, що навчився говорити українською приблизно за три-п’ять місяців перебування в Україні. За його словами, людині слов’янського походження це зробити було зовсім нескладно. До того ж, раніше він вже знав російську і польську, що полегшило вивчення української. І зараз Стулік не лише вільно говорить, але й читає та пише українською. Пояснюючи, чому, знаючи російську, він все ж таки вирішив вивчити українську, Давід Стулік сказав:

— Моя посада до цього зобов’язує. Як прес-секретар, я спілкуюся з журналістами, які говорять українською. Це також вираз ставлення до них, до мови, до країни, в якій ми працюємо… Це з одного боку. З іншого боку — це дуже гарна, красива мова, солов’їна мова, яка дуже гарно звучить. Мені завжди приємно говорити українською!..

Інтерв’ю триває близько восьми хвилин, протягом яких Давід Стулік відповідає досить гарною українською (нехай і з невеликим акцентом). І одразу згадується наш шановний прем’єр-міністр Микола Азаров. Його посада теж нібито зобов’язує знати українську мову. І цим самим виражати ставлення до країни, у якій він працює прем’єром. Але за роки свого перебування при владі Азаров так і не зміг опанувати «дуже гарну, красиву, солов’їну мову». Можливо, етнічному росіянину це просто складніше зробити, ніж етнічному чехові? А може, на заваді стає вік? Адже Давіду Стуліку «всього» сорок, а вельмишановному Миколі Яновичу — трохи за шістдесят? Є у мене ще одна версія. Але вона ні до походження, ні до віку Миколи Азарова відношення немає. Мені здається, що наш прем’єр досі не вивчив українську лише тому, що просто не хоче цього робити. І всі його ляпи та перекручування українських слів є нічим іншим, як звичайною насмішкою над тими, хто дійсно вважає українську надзвичайно красивою мовою. А може, причина у тому, що Стулік європеєць? І для нього Україна — незалежна самостійна держава, яку треба поважати. А Микола Азаров передусім росіянин, для якого Україна залишиться частиною колись великого і могутнього СРСР.

Слухаючи Давіда Стуліка, хочеться у Європу. Тільки не самому особисто, а разом із усією країною. Слухаючи Миколу Азарова, дуже не хочеться назад в Росію. Читаючи про Томаса Санкару, хочеться помріяти про президента-благодійника, який зможе пожертвувати розкішшю заради власного народу. Читаючи про статки родини Віктора Януковича, розумієш, що мріяти залишається ще довго. Щонайменше, два роки.