Марину Кущинську двічі повертали з «того світу»

23-річна дівчина за кілька років зазнала такої кількості випробувань, яких більшість не переживають за все життя. І витримала їх.

Ця історія — про любов, силу духу, жагу до життя. Цих почуттів усім нам дуже не вистачає. Ми звикаємо до того, що в сірій швидкоплинній буденності для справжнього немає ні місця, ні часу. А щось високе, красиве, чисте й справжнє існує лише в книгах, телесеріалах і в сюжетах про політиків та бізнесменів. Насправді ж, усе це зовсім не так. І оте, на перший погляд сіре і буденне, реальне життя має дуже багато кольорів і залишає в собі місце для справжнього подвигу й злетів людського духу. А зовсім поряд, на сусідній вулиці, у сусідньому будинку вершаться справжні, а не придумані, подвиги.

Марина Кущинська живе в невеличкому селі Кунівка, що поряд із Кобеляками. Їй 23 роки. Як правило, за цей час людина встигає ще небагато. Але те, що встигає, є, зазвичай, світлим і приємним. Навчання, кохання, заміжжя, перша дитина — саме ці події найбільше запам’ятовуються у 23 роки. Усе це було і в житті юної Марини. Молода, здорова, красива дівчина недавно одружилася і чекала первістка. Та всі плани, надії і сподівання обірвалися 24 березня 2012 року.

У цей день Марина разом із чоловіком потрапили в страшну автомобільну аварію. Підрахунок травм, які отримала дівчина, міг би зайняти ледве не сторінку газетного тексту. Як говорять медики, котрі лікували дівчину, переважна більшість людей після таких тяжких ушкоджень помирають. До фізичного болю додалась ще й важка моральна травма: загинула ще ненароджена дитина. А самій Марині судилося вижити і пережити ще багато випробувань. Пережити лише завдяки даному Богом здоров’ю, любові рідних і професійності медиків. Мама дівчини Аліна Довбня розповідає: «Перш за все, ми вдячні полтавським лікарям, які врятували мою доньку. Зараз багато говорять, пишуть про здирництво медиків. Мовляв, ті навіть оперувати не почнуть, не отримавши грошей. Але з нас не взяли жодної зайвої копійки. Навіть коли я сама пропонувала якусь плату, лікарі говорили: «Та що ви, не візьмемо нічого. Вам он скільки на ліки потрібно витратити». Рятувати Марину взявся доцент Олександр Дикий. У Полтаві він має заслужену славу видатного лікаря. Дикий береться за найтяжчих хворих. І «витягує» їх із того світу. Двічі фактично помирала і Марина. Але професійна майстерність і відданість обов’язку медиків врятували дівчину. Вона пережила 14 операцій, кілька місяців була без свідомості, потім довго боролася з тяжкою інфекцією, що нищила ослаблений організм.

Увесь цей час поряд були не лише медики, а й рідні. Мама Аліна Довбня увесь свій час віддає порятунку доньки. Її чоловік Борис заробляє фактично лише на придбання медикаментів. Адже рахунок грошей, витрачених сім’єю на лікування дитини, давно перейшов за сотню тисяч.

Допомагають і звичайні люди. Гроші на лікування Марини Кущинської збирали працівники Ліщинівського будинку-інтернату, жителі Кунівки, інших населених пунктів сільради. Допомагали і новосанжарці. Сама сім’я навряд чи знайшла б необхідні кошти. Адже в найтяжчий період їм доводилось купляти дорогоцінні антибіотики вартістю тисячу гривень за ампулу. І таких ампул потрібно було дві в день.

Марина вижила. Лікування продовжується. Якщо чергове обстеження засвідчить, що організм остаточно поборов тяжку інфекцію, дівчина готуватиметься до нової операції. Адже одна нога в юної Марини стала коротшою. Дівчині потрібен ендопротез. Він коштує 50 тисяч гривень. Медики поставили Марину в чергу на отримання безкоштовного протезу. Але процес очікування може затягнутися на роки.

Ми звертаємось до всіх небайдужих і милосердних земляків із проханням допомогти Марині матеріально. Сама сім’я не хотіла розповідати свою історію через пресу. Люди просто соромилися. Про історію хвороби і боротьби за життя Марини Кущинської нам розповіли їх знайомі. Вони сказали: «Напишіть, будь-ласка, про дівчину. Можливо, хтось допоможе сам, можливо, дасть адресу якогось благодійного фонду. Вони ж стільки стерпіли, що заслужили на допомогу і порятунок».

Ось така трагічна і світла історія про любов, силу духу і жагу до життя. І кожен із нас може зробити її щасливою, допомігши 23-річній Марині. Вона не десь там, у телевізорі. Дівчина живе в Кунівці, її мама працює в Ліщинівському будинку-інтернаті. Гроші на лікування можна передати як самій Марині чи її мамі, так і залишити в редакціях «Колоса» чи «ЕХО». Це — не телесеріал, це — реальне життя, страшне і світле одночасно.