Вони — не раби. А ми?

Це вже другий варіант редакційної цього номера «ЕХО». Перший, уже готовий і вичитаний, був забракований автором, як занадто аморфний і песимістичний. Але він теж був присвячений головній події року, що закінчується, — українському Майдану. Цього разу пишу слово Майдан із великої букви і без усякого сарказму. Хоча, як і раніше, вважаю його не «євро», а нашим. Цього разу Майдан — справжній. Подразник його — штучний і спровокований. Адже до 30 листопада практично ні в кого, за виключенням кількох сотень ідеалістів, не виникало сумнівів, що за тиждень або й менше люди розійдуться. І раптом…

Раптом хтось, занадто продуманий і цинічний, віддає наказ бити людей «за йолку». Цей хтось чітко усвідомлював, яку реакцію викличе даний погром. «Дітей б’ють!», — така інформація викличе обурення, підніме з ліжка будь-кого. Це вам не абстрактні європейські цінності. Чи Ви залишитесь байдужими, коли почуєте, що Вашу дитину б’є міліціонер?

Хто цей «хтось»? Одні вбачають у огидній і цинічній провокації «руку Москви», другі — олігархів, котрі бояться, що їх бізнес забере «сім’я», треті винять у всьому опозицію. Ще хтось вважає, що наказ віддав сам Президент. Хоча останнє найважче піддається усвідомленню. Адже навіщо Януковичу збурювати проти себе українців, котрі сидять по домівках? Важко уявити й те, що розгін мирної акції є справою рук опозиції. Вельми сумнівно, щоб хтось із опозиціонерів міг керувати «Беркутом». Отже, перші два із названих варіантів?

Та, зрештою, це — не важливо. Точніше, важливо, але це вже — не головне. Головне те, що почалося далі.

Частина України «вибухнула» протестами. На Заході вони більш бурхливі, у центрі і на Півночі — мляві. Південь і Схід, у основному, мовчать. Чим усе це закінчиться? На сто відсотків цього не знає ніхто. Тим більше, що опозиційні лідери не демонструють чіткого плану дій, а влада — здатності адекватно оцінювати ситуацію. І хорошого в цьому мало, точніше, зовсім немає. І це — привід для песимізму.
Та є привід і для оптимізму. У порівнянні з 2004-м роком Майдан різко помолодшав. Тодішні революціонери, яким нині по 30-40 років, розчарувались у наслідках. Одні змирились, інші — просто не мають ні фізичних, ні моральних сил для нового підйому.

На Майдані нині двадцятирічні. Вони — молоді і гарячі. Вони можуть наробити дурниць. Але вони — не байдужі. Вони не змирились і вірять у зміни. Вони — не раби. А ми?

Не всі поїдуть на Майдан. Когось не пускає робота, когось — страх, когось — здоров’я. Але ми всі можемо допомогти Майдану. Хтось — грошима, хтось — продуктами, хтось — розумною порадою. Ми ж усі кажемо: «Нехай хоч діти поживуть».