У кожного — свій Майдан

Протягом останнього тижня автору доводилось щоденно відвідувати Кобеляцьку районну лікарню. І там, лежачи під крапельницею, займати час розмовами з медиками. Безумовно, дуже багато й довго говорили про події в Києві на Майдані. Більшість співрозмовників щиро підтримували мітингарів і дорікали автору за надмірний, на їх думку, скепсис у ставленні до подій, які відбуваються в Україні. Говорили навіть таке: «Ви не хочете, щоб у нас все було добре».

Та ні, хочу. І вірю, що так і буде. Але це не пов’язано з результатами одного, навіть кількамільйонного, майдану. Майже на сто відсотків упевнений, що їх, таких майданів, ще буде та буде. А чим вони завершаться — точно не знають навіть ті люди, які вважають себе режисерами мільйонних мітингів, володарями думок і почуттів. Вони ж, ті режисери, також під Богом ходять. І буде так, якою буде Божа воля. Навіть у найсильнішого і найбагатшого «сильного світу цього» може відірватися тромб. І все… І постане він, сірий та убогий, без мільярдного рахунку та костюма від Бріоні, перед найвищим і непідкупним Суддею.

Так що, чим усе це закінчиться — не мені судити. Скажу про інше. Більшість медиків, підтримуючи Майдан, однозначно негативно відгукувались про так звану «рехворму» в галузі охорони здоров’я, котра триває в Україні. Вони зізнаються, що не розуміють ні її сенсу, ні методів проведення. І вважають, що оте, що відбувається, нічим іншим, як банальним перерозподіленням бюджетних фінансових потоків. І бояться не лише за те, що хворі втратять можливість отримувати якісну і вчасну медичну допомогу, а й за свої робочі місця.

Між тим, автору ще не доводилось чути або читати про акції протесту серед медиків. А уявіть собі, що вони оголошують загальнорайонний страйк із вимогою відміни реформи. Це крутіше будь-якого Майдану буде. Адже на місце дипломованих лікарів «штрейкбрехерів» із вулиці за 200 гривень на добу не привезеш.

Або працівники податкової усі разом написали заяви про звільнення в знак протесту проти низької зарплати та хамства з боку свого керівника.

Не пишуть заяви. І не страйкують. Розумію, що це непросто. Це — страшно. Це — закінчиться невідомо чим. І тут потрібно самому стояти навпроти начальника-хама. Це — не кричати «Ганьба!» у мільйонному натовпі. Це — свій, особистий Майдан. Але він дуже часто важливіший і дієвіший. Бо на ньому дійсно вирішується Твоя доля.