Завтра

Я не знаю, яким воно буде. І чи буде воно взагалі. Сьогодні 18 лютого, вівторок. І просто зараз на вулицях Києва йдуть бої. Справжні бої, з убитими та пораненими. І мені несила просто дивитись телевізор або гортати стрічку новин у Інтернеті. Я їду туди.

Годину тому мені подзвонила знайома із Києва і розповіла про події під Верховною Радою. Сказала, що почалось. Дійсно, почалось. За півгодини вона ж повідомила, що поранили Андрія. Андрій — колишній полтавський правоохоронець — стояв із нами на майдані вже 1-го грудня. Хочу вірити, що його поранення легке і з ним все буде добре.

Ще за годину прочитав у Інтернеті, що серед майданівців з’явився перший убитий. Я певен, що завтра по Інтеру розкажуть, що це був черговий бомж, який помер на помийці від переохолодження. Або повідомлять, що це опозиція зумисне убиває своїх, щоб викликати резонанс. А мені, як чоловіку, не хочеться сидіти і чекати сюжету на Інтері. Мені надто вже кортить поїхати і поговорити із тими, хто стріляє у свій народ. Звичайно ж, поговорити по-мирному. Жодних закликів до агресії. Просто поговорити. Зблизька.
Можливо, завтра цієї країни вже не буде. Або все затихне і заспокоїться. Але сьогодні у Києві йде війна. І я не знаю, що буде завтра. Але я чітко розумію, що мені потрібно робити. Я чесно гадав, що за два місяці Майдану більшість країни зрозуміє, що саме відбувається у Києві. Там не йде війна опозиції з владою, там іде війна народу з бандитами. При цьому, якщо на стороні народу — кийки, будівельні шоломи та каміння, то на боці бандитів — «Беркут», внутрішні війська, наймані спортсмени та повний арсенал зброї. Ця війна нерівна. Тому тих, хто на стороні народу, має бути в рази більше, щоб перемогти. Тому я їду до Києва. Тому що я не просто «писака», «журналюга», «жовта преса». Я — ще й людина. Я — українець. І я — одна бойова одиниця. Мирна, але бойова.

Мені страшно, як, напевно, і всім нашим. Але у цій країні постійно страшно. Навіть коли не йде війна. Якщо завтра програє Майдан, то усім нам стане страшно — далі нікуди. Тому сьогодні я їду до Києва.

Якщо Майдан програє, в України не лишиться шансів. Тільки рабська похльобка і канчук господаря. Якщо виграє — у цій державі все ще може бути. Це не війна українців із українцями. Це війна системи з народом. Якщо переможе система, вона перемеле всіх непокірних. Так уже було — у 20-ому, у 33-ому, у 39-ому. Я дуже хочу, щоб наше завтра було іншим. Тому їду. Хай допоможе усім нам Бог.