«Ми не маємо ненависті. Але не маємо і страху»

«Ми не маємо ненависті. Але не маємо і страху»

Минулого тижня відбулася чергова подорож на Донбас кобеляцьких волонтерів, котрі опікуються військовослужбовцями.

Цього разу поїздка і враження від неї суттєво відрізнялися від попередніх. Справа в тому, що волонтери їздили в донедавна найгарячішу точку України: у район, де розташоване знамените місто Слов'янськ. Ще кілька днів тому тут ішли повномасштабні воєнні дії із застосуванням танків, авіації і важкої артилерії. І цю територію контролювали так звані ополченці самопроголошеної «Донецької народної республіки». Зараз уже не контролюють. Частина з них відступили в Донецьк чи інші населені пункти Донбасу, деякі ополченці склали зброю і повернулися до мирного життя. А значна їх кількість гниє в канавах, окопах, а то й просто посеред полів та лісів.

Краєвиди на Донбасі таки прекрасні. Є тут і повноводі річки, і густі ліси з древніми дубами та соснами, і безкраї поля, засіяні пшеницею та соняшником. Їдеш, дивишся, милуєшся і думаєш: ну чим не ідилія?! Тут би жити, працювати, любити, виховувати дітей. Але тут йде справжня війна з артилерійськими обстрілами, бомбардуванням, зруйнованими будинками. І, що найстрашніше, — із тисячами загиблих.

Про війну першими нагадали сосни. Ми почали помічати, що чимало дерев серед лісу зламані, мов сірники. Навіть дискусія виникла. Сперечалися, яка сила отак понівечила сосни: буревій чи снаряди і кулі. Та коли доїхали до одного з перехресть, стало зрозуміло, що дерева загинули під час боїв. Вони, сосни, й до цього часу періодично падають від поривів вітру. Адже їх стовбури наскрізь продірявлені кулями та осколками від мінометних снарядів.

 

Чим ближче до передової, тим рішуче налаштовані військові

Перша наша зупинка була у військовій частині селища Борова, що у Харківській області, майже на межі з Донецькою. Наступна — у селі Крива Лука, що поряд із Ямполем та Красним Лиманом. Цього разу бронежилетів не везли, лише продукти харчування. Бачили багатьох земляків із Нових Санжар, Біликів, Кобеляк, Полтави. Крім них, спілкувались із хлопцями з Чернігова, Львова, Сум та інших міст України. Скрізь нас зустрічали привітно. Щоправда, «розкривались» солдати вже після того, як ретельно перевірили наші документи та автомобіль. Адже там стріляють і не рідко зраджують. Тому бути пильним — це не примха, а життєва необхідність. Говорили ми з трьома розвідниками, котрі вирушали на завдання. Хлопці розповіли про сучасну тактику дій української армії. Спочатку розвідники, йдучи на передову, виявляють місця скупчення бойовиків. А потім на цій території починають «працювати» важка артилерія та авіація. На повний зріст із криком «Ура!» нині в атаку не ходять. Для цього є «Гради», «Урагани» і міномети. Цікаво, що наші співрозмовники зі Львова свої обличчя не ховають і охоче фотографуються. На запитання, чому їм не страшно, відповідають: «Нехай дивляться в наші очі. Ми не маємо ненависті. Але не маємо і страху. Це — наша країна. Ми обов’язково і дуже швидко переможемо. Адже боремося за свою землю, за Україну».

У черговий раз стало зрозуміло, що матеріально наші солдати забезпечені більш-менш нормально. Вони не голодують, у них є зброя і боєприпаси. Беручи гуманітарку, хлопці говорили: «Це ж і нам би потрібно щось вам подарувати». Один жартома запропонував: «Може, вам гранат дати? Цього добра у нас більше, ніж достатньо».
Ще одне цікаве спостереження. Чим ближче до лінії невидимого фронту, тим рішучіше налаштовані військовослужбовці. Вони не хочуть навіть слухати про якесь перемир’я, якісь політичні домовленості та перемовини. І розповідають, що єдине, чого не вистачає українській армії, — це дійсно офіцерів-професіоналів. Тобто, людей, котрі вміють командувати, ставити і досягати виконання бойових завдань. А справа в тім, що Україна ніколи ні з ким не воювала і не збиралася, на відміну від супротивника, який роками та десятиліттями жив війнами й конфліктами.

А ось як коментують військові настрої серед місцевого населення: «Ну, казати, що нас тут хлібом-сіллю зустрічають, було б явним перебільшенням. Але й тих, «сєпарів», уже не люблять. Кажуть: «Уже Бог із ними, із дорогами, із зруйнованими будинками. Усе це можна відновити. Лише зробіть так, аби вони, «денеерівці», уже не повернулись». Зрештою, це нормальна людська реакція. Люди не люблять, коли навколо стріляють, коли поряд бігають озброєні солдати. Вони розуміють, що кулі, снаряди, міни і бомби не розбирають, де ворог, а де мирний житель. І вже чітко усвідомлюють, що неспокій розпочався саме з появою ополченців, а закінчився після приходу українських військових.

 

Наркотики, ікони, і… трупи

Довелось нам побувати і в розгромленому таборі «денеерівців». Солдати люб’язно погодились провести по ньому так звану екскурсію. Потрібно віддати належне сепаратистам: табір вони підготували із знанням справи. Деякі бліндажі були зміцнені настільки, що можуть витримувати пряме влучання з міномета. Є тут і їдальня, і кухня, і погріб для зберігання продуктів. Але й це не допомогло. Спочатку табір розстріляла авіація. А потім територію «зачистила» українська піхота, бійці Національної гвардії. Ми бачили дуже багато військової амуніції, судячи з бирок, виготовленої у Російській Федерації. Крім того, буквально вся територія всіяна стріляними гільзами та використаними ампулами з «Трамадолом». Можливо, «денеерівці» використовували наркотики як знеболювальне. А, можливо, закумарювали свідомість, щоб не було страшно.

Знаходили ми в таборі ікони. Не дерев’яні, а звичайні, паперові, віддруковані типографським способом. Напевно, люди молились. Військові говорили, що ніби бачили сліди присутності в таборі дітей. Хоча навряд чи в зоні бойових дій були діти. Швидше за все, сентиментальні батьки брали речі, щоб згадувати про свої сім’ї.

І, про найжахливіше. Деякі окопи, погріб, у якому зберігали продукти, завалені трупами «денеерівців». Їх скинули в купу і присипали землею. Цілком можливо, що тіла навіть не ідентифікували. Наші солдати розповідали, що трупи знаходять навіть через два тижні після закінчення боїв. Знаходять випадково, за смородом. Після цього тіла присипають землею чи піском. Ні могил, ні хрестів, ні поминальних молитов. Скільки таких трупів лежить у землі Донбасу? Точної цифри не знає ніхто. Ще вчора вони, можливо, ходили в церкву, бавилися зі своїми дітьми, щось планували. А сьогодні…

Достеменно невідомо, навіщо ці люди взяли в руки зброю. Можливо, одні воювали за гроші, інші — за ідею. Яка ж це ідея, які гроші, що за них потрібно вбивати і вмирати? Хотіли незалежності? Так і шотландці у Великій Британії хочуть, і каталонці в Іспанії. Але ж не вбивають своїх земляків, не гинуть самі, не запрошують сусідні держави до збройних конфліктів заради вирішення своїх бажань. Ті, хто послав нещасних, задурманених людей на смерть, самі автомати в руки не беруть. Вони придумують нові ідеї та рахують гроші. Завтра замінять «руський мір» іншою маячнею. І, паралельно, порахують чергові мільйони. А тих, хто загинув, уже не повернеш. І навіщо це все?

 

Під час бойових дій на сході серйозне поранення отримав уродженець Кобеляцького району Роман Малкін, до якого ми їздили минулого разу. Нині хлопець знаходиться на лікуванні в Одесі. Потрібні гроші на складне і довге лікування. Усі бажаючі допомогти Роману можуть залишити кошти в редакціях газет «Колос» та «ЕХО» або перерахувати на картку 5167 4900 0614 5552, Ощадбанк, Роман Малкін.

 

Фото з поїздки Ви можете переглянути у нашій галереї


Автор: Сергій ПОПОВИЧ
17 липня 2014, 18:39 | Полтавщина | Суспільство

Додати коментар

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.