«Завжди краще домовитися, ніж убивати»
20 листопада журналіст «ЕХО» разом із кобеляцькими волонтерами здійснив 28-годинну поїздку містами сходу України. Про мертвих сепаратистів, настрої жителів Донбасу та життя наших хлопців на війні — у цьому репортажі.
Резонанси сходу: курортний Слав’янськ та сірий Краматорськ
Чорний «Фольксваген» із кобеляцькою волонтеркою Світланою Сергійко, журналісткою Юлією Гамаль та водієм Андрієм Ковальським на схід вирушає о десятій годині вечора.
— Будемо їхати аж до Дебальцевого. Там вночі дороги обстрілюють, тому потрібно буде повернутися завидна, — пояснює Світлана.
Андрій Іванович — не лише вправний водій, але й невтомний балакун. Дорогою розповідає безліч смішних історій, анекдотів та випадків із життя. Тому шлях до Харкова збігає майже непомітно. У першій столиці ми підбираємо іще одного пасажира-волонтера. Місцевий підприємець Дмитро Михайленко, який має власний ювелірний бізнес, замість того, щоб спокійно сидіти вдома і рахувати гроші, їде із кобелячанами на схід.
— Зараз, звичайно, із стрибками долара бізнес зовсім не той, хоча свої 10000 у тиждень я маю. Але зараз найважливіше — виграти війну на сході. Переможемо — тоді буде і бізнес, і нормальний курс, і країна підніметься. Не додавимо — не буде нічого, — філософствує Дмитро, завантажуючи у мікроавтобус велику коробку із блоками цигарок, лотки із яйцями, пакети із якимись іншими продуктами.
Із Харкова ми прямуємо далі на Слов’янськ, колишню штаб-квартиру російського терориста Гіркіна. Зізнатися по правді, очікуємо побачити там суцільні руйнування та згорілі будівлі, а натомість… Натомість бачимо місто-санаторій, яке за охайністю не поступається Новим Санжарам, а за привабливістю для відпочиваючих — нашому Миргороду. Зруйновані будівлі на нашому шляху не трапляються, натомість, скрізь (на парканах, стовпах, автобусних зупинках) багато української символіки. Якби не блокпости нацгвардійців на в’їзді та колона з БТРами, яку ми зустрічаємо у місті, про війну не нагадувало б абсолютно нічого.
Наші хлопці, серед яких Юрій Радченко із Біликів, чергують у «секреті» на в’їзді до одного із санаторних комплексів. Зі сторони вояків зовсім не видно. І лише коли заїжджаємо на територію, бачимо, що під «лапами» красивих блакитний ялинок ховаються вириті солдатами окопи, а із-за пагорбу визирає башта БТРу. Волонтерів хлопці зустрічають, як рідних. Дякують за привезену допомогу, із теплотою переглядають дитячі малюнки, розпитують, як воно там, удома?
На жаль, ми не можемо затримуватися, бо попереду в нас іще багато «точок» маршруту. Наступна з них — Краматорськ. Це місто набагато сіріше й занедбаніше. У кількох місцях ми помічаємо частково зруйновані дахи будинків — наслідки колишніх обстрілів. До місцевого аеропорту нас пропускають через кілька блокпостів. Тут іще кілька місяців тому ішли запеклі бої із терористами. Зараз — спокійно. Стратегічний об’єкт охороняють зенітники, танкісти та піхотинці. Живуть хлопці у наметах, тому друзі кобелячанина надзвичайно радіють «буржуйці», яку привезли волонтери. Помітивши, як багато продуктів вивантажують із автобуса, боєць посміхається, зупиняючи Світлану:
— Та досить нам уже. Хай другим хлопцям буде.
Волонтерка додає іще кілька пакетів із продуктами. А потім, на згадку, пов’язує хлопцеві на руку жовто-блакитну пов’язку.
Попрощавшись, ми продовжуємо свій шлях далі. Попереду — Дружківка, Костянтинівка та Дебальцеве.
Дружківку ми проминаємо майже без зупинки. Лише на блокпості передаємо «посилку» кобеляцьким правоохоронцям, які несуть тут чергування. Дмитро та Світлана пропонують цигарки і продукти іншим солдатам на блокпості. Ті з радістю приймають запропоноване і щиро посміхаються, коли чують, що волонтери приїхали з Кобеляк.
— Земляки! Ми — з Полтави! Спасибі вам за все!
Тут, у зоні, наближеній до війни, не дуже люблять політиків і владу. Але надзвичайно поважають патріотів, які збирають допомогу для армії, та просто обожнюють волонтерів, які цю допомогу везуть.
Ніколи не підвозьте невідомих!
Більшість пересічних громадян слабо уявляють собі роботу волонтера. «Подумаєш, взяв мікроавтобус продуктів та речей в одній точці та перевіз у іншу». Насправді, у реальності, все набагато складніше. Коли волонтери виїжджають із Кобеляк чи Нових Санжар, то вони напевно не знають, чи застануть вояка у тому місці, де він був іще кількома годинами раніше. Якщо вранці із ним був мобільний зв’язок, то вдень він може просто «лягти» або боєць свідомо вимкне телефон із міркувань безпеки. Крім того, солдати ж не чекають на волонтерів біля знаку на в’їзді до міста. Часто їхні «секрети» чи пости розташовуються десь у полях, куди і місцеві жителі не одразу знайдуть дорогу. Тому волонтерство — це не лише жертовність та готовність допомогти іншому, а ще й неабияке уміння орієнтуватися на пересіченій місцевості.
Так, у Костянтинівці ми довго не можемо знайти дорогу до місцевого чи то заводу, чи то підприємства «Х» (назву не будемо називати із міркувань безпеки наших хлопців - авт.). Місцеві жителі на нас реагують не дуже позитивно. Коли чують українську мову, переважно відвертаються і кидають:
— Я нє мєсний!
Лише на одній із зупинок якась жіночка зголошується показати нам правильний напрямок. Мовляв, їй по дорозі, якщо підвеземо, то вона вкаже нам шлях. Від’їжджаємо ми недалеко, метрів триста від зупинки. І тут між волонтером Світланою і нашою попутницею відбувається наступний діалог.
— А ви за Україну?
— Я?.. (Жінка думає кілька секунд) Я… за мир…
Потім додає:
— Майдан нам ничего не дал. Кроме жертв…
У мікроавтобусі запановує тиша. Доки ми переварюємо сказане жінкою і добираємо слів, щоб їй відповісти, трапляється несподівана пригода. Мікроавтобус на швидкості кілометрів 60 переїжджає рейки, раптом лунає два глухих хлопки і машина осідає на праву сторону.
— Хана двом колесам, — спокійно констатує Дмитро.
Дійсно, коли ми виходимо з мікроавтобуса, то бачимо, що обидва праві колеса, переднє і заднє, упевнено «сидять» на дисках. Їх скати розірвало від різкого удару по високій рейці. Доки ми оцінюємо ситуацію і з сумом дивимось на перехняблений «Фольксваген», мешканка Костянтинівки, не прощаючись, йде далі. І тут усі просто-таки вибухають.
— Навіщо ми її підвозили? — обурюється емоційний Дмитро. — Вона — за мир! А ми — за війну?! Якщо ми харчі для армії везем, то значить ми за війну?! Так виходить?! Майдан їй нічого не дав! А що він тобі повинен був дати? Чи вам тут на Донбасі усі щось повинні?!!
Та жінка вже відходить далеко і не чує звинувачень на свою адресу. Зрештою, усі згоджуються, що вкотре спрацювало давнє волонтерське правило: ніколи не підвозьте невідомих, тим більше, із числа місцевих. Забобон — не забобон, але два розірваних скати, знаєте, наводять на роздуми.
Утім, варто зауважити, не всі мешканці сходу однакові. Це доводять люди із тієї ж Костянтинівки. За кілька хвилин біля нас зупиняється авто і один місцевий сам пропонує нам допомогу у пошукові автосервісу та гуми досить рідкісного номера. На наше щастя, найближчий шиномонтаж знаходиться просто на протилежній стороні вулиці. Його 26-річний власник виявляється напрочуд приємним хлопцем. Розповідає, що його бабця і дід — родом із Волині. А сам він хоча й живе на Донбасі, та завжди підтримував єдність України.
— Я бачив тих, хто пішов у ДНР. Деякі мої однокласники: один працював охоронцем, інший — таксистом. Пішли туди всі бомжі з міста, які були «шестьорками» на блокпостах. Коли прийшла українська армія, більшість із них потікали, зараз сидять десь у російських селах.
За півтори години нам міняють два скати і ми можемо продовжити свою так несподівано перервану подорож. Волонтери обмінюються із власником шиномонтажки номерами телефонів. Він на прощання щиро махає нам. Усе ж таки, не всі мешканці сходу однакові.
За півгодини ми доїжджаємо до околиці Костянтинівки і знаходимо потрібний нам завод «Х». А там — чимало земляків із Кобеляк, Чорнух, Полтави. Кобеляцьких тут — аж шість чоловік. Вони обіймаються із волонтерами, як із найріднішіми людьми. Один із них, зовсім юний хлопчина, багато усміхається. Розповідає, що кілька його бойових побратимів поїхали у відпустку і одружилися.
— Скоро і я поїду! На весілля? Звичайно, на весілля усіх волонтерів запрошу! Та ви і самі прийдете.
Хлопець приймає від Світлани замовлений бінокль, інші речі, разом із друзями забирає привезену «буржуйку». Поруч зупиняється «ЗІЛ» із військовими.
— О, волонтери! Звідки? Кобеляки?! А ми з Полтави! О, у вас яйця є! А можна нам? Та шоб я розбив — нізащо! — веселий хлопчина із закіптюженим обличчям звішується із кузова і обережно приймає лоток із яйцями.
Потім хлопці стрибають на землю, обступають приїжджих і по-доброму заздрісно поглядають на кобелячан: це ж до них приїхали волонтери.
Один із полтавських бійців, чорнявий високий юнак, у кількох словах описує найближчі перспективи майбутнього України:
— Тут переможемо, потім підемо Крим заберемо. А потім у Києві наведем порядок!
Хлопці кивають головою на знак згоди.
Обійнявшись на прощання із усіма земляками, їдемо на Дебальцево. Це — найгарячіша з точок, до якої нам потрібно дістатися завидно. І, бажано, вдень повернутися назад.
«Наш лейтенант узяв дві гранати і пішов на переговори із «сєпарами»!»
У Дебальцевому нас тепло зустрічає Віктор Кухарчук із Орлика та його побратими з батальйону «Волинь». Розповідають, що у них, переважно, тихо, хоча за кількасот метрів уже починаються позиції сепаратистів.
— А тут недалеко машина із сепаратистами стоїть! Пішліть, я вам покажу! — раптом пропонує один із «волинян».
Ми виходимо на пагорб. І метрів за сорок від окопів першої лінії бачимо залишки згорілої іномарки. Коли підходимо ближче, то на місці колишніх сидінь помічаємо якісь купки сірого попелу та шматочки… кісток.
— Це все, що від них лишилося! П’яні чи накурені були, під’їхали і почали по наших стріляти. Ну, хлопці і відповіли. Машина згоріла і «сєпари» разом із нею! Так тепер тут і стоять…
Про те, що у сепаратистів проблеми із режимом, у зоні АТО можуть розповісти не одну історію. Одну з таких пригадав Кухарчук.
— Їде наш танк із десантом на броні. Раптом із посадки виходить «тіло» із гранатометом «Муха» у руках. Пробує прицілитись, його хитає. Тоді починає махати рукою, мовляв, зупиняйся! Щоб він по нерухомій мішені міг стріляти. Танк зупинився, сепаратиста розстріляли, гранатомет забрали. Таке було.
Хоча наші хлопці спокійно говорять про смерть, та не скажеш, що війна зробила їх жорстокими безпринципними вбивцями, якими їх малюють російські ЗМІ. Вояки вважають, що завжди краще домовитися, ніж убивати.
— Місцевим «сєпарам» ця війна вже теж набридла, вони не хочуть воювати. Якби не російські найманці, не регулярні війська, тут би все давно затихло, — переконані бійці «Волині».
Далі хлопці розповідають схожу на легенду історію про перші перемовини із сепаратистами. Один наш лейтенант у перерві між обстрілами поклав до кишені дві гранати і пішов на ворожу сторону. На диво, його не вбили. Він порозмовляв із сепаратистами і повернувся живий-здоровий. Виявляється, під час переговорів сторони уклали джентльменську угоду: ми не стріляємо по вам, ви не стріляєте по нам.
— Два місяці це працювало. Якщо на «верху» договоритись не можуть, то на маленькій ділянці фронту завжди можна дійти згоди, щоб не вбивати один одного! Правда, потім на зміну тим «сєпарам» прийшли якісь російські козаки і сказали, що домовленості скасовуються.
Доки ми говоримо, десь за пагорбом чуються часті та звучні хлопки: один, другий, третій.
— Це що? — із цікавістю допитується колега-журналістка Юлія.
— Це матраци вибивають! — сміються бійці «Волині». За хвилину хлопки частішають і до них додаються інші, з протилежної сторони. — А це наша «отвєтка» пішла. Це 120-ті стріляють.
У хлопців дивним чином уживаються поруч війна і майже домашній побут. У облаштованій ними кімнаті відпочинку — тепло і затишно. На вході стоять кімнатні капці, аби не бруднити підлогу. А всі стіни кімнати обклеєні дитячими малюнками.
На згадку ми фотографуємось разом на фоні БТРу. Разом із полтавцями охоче стають волиняни та черкащани. Тут вони всі — земляки, українці. Хлопці проводжають нас до автобуса і тепло дякують волонтерам.
— Якби не вони, то ми б тут загнулися! — щиро зізнається Кухарик. І разом із товаришами бажає нам легкої дороги. А ми беремо з них обіцянку обов’язково повернутися цілими та неушкодженими.
Зворотній шлях видається довгим і виснажливим, хочеться швидше повернутися додому. Та ми через кілька годин заснемо вдома під теплими ковдрами у затишних будинках. А хлопці підуть у мороз стояти на блокпостах, по шість годин чергувати на варті, а, змінившись, засинати навіть під вибухи «Градів». Тому наші незручності, порівняно з їхніми, — ніщо. Звичайно, кожен із нас на схід із гуманітаркою не поїде. Але нам цілком під силу принаймні не забувати про хлопців, які воюють за нашу державу, і допомагати волонтерам, які є чи не єдиною ниточкою, що зв’язує бійців із рідною домівкою.
13-го листопада кобеляцькі волонтери Світлана Сергійко та Юлія Богун відвезли гуманітарну допомогу до Щастя. Згаданий у матеріалі Дмитро Михайленко із Харкова тоді передав бійцям 50 блоків цигарок, консерви і теплий одяг.
Кошти для вояків збирали білицькі школи № 1, 2, 3, 4, музична школа — 1090 гривень, дитячий санаторій «Ліщинівка» — 615 гривень. Продукти збирали жителі Свічкаревого, Червоних Квітів, Прогресу, Кустолових Кущів, Чапаєво, Дрижиної Греблі, Мотриного, Мар’янівки і Довгого Козельщинського району, Орлицька школа. Крім цього, 1 листопада на рок-концерті у Біликах Євген Козар (учасник АТО) зібрав для своїх побратимів 1646 гривень.
19-го листопада волонтери відвезли воякам продукти та речі, придбані за кошти, зібрані жителями Григоро-Бригадирівки та Солошиного: бінокль, термос, берці, 500 мішків. Фонд «Захисти Вітчизну» придбав бензопилу, яку передали Віктору Кухарчуку. Тамара Клименко та Євгенія Тернова зібрали воїнам необхідні ліки. Михайло Задорожний із Солошиного виготовив для бійців дві буржуйки. Патріотичні жовто-блакитні пов’язки для солдатів сплела учениця Кобеляцького НВК №1 Марія Фещенко.
На поїздку до Щастя автобус надала Ганна Кабак, пальне — Сергій Жук. Поїздку 19-го листопада забезпечили Іван Лещенко, який надав свій мікроавтобус та Володимир Стрюк, який заправив його пальним.
