Народ — влада, громади — власники

Сьогодні майже з усіх засобів масової інформації линуть для нас повідомлення про децентралізацію, вибіркову люстрацію та про передачу повноважень на місця і необхідність змін Конституції. А на місцях — усе ті ж роками не вирішені проблеми.

Збори жителів села були ініційовані місцевим жителем Чумаків. Мета зборів — обговорення громадою місцевих проблем та прийняття рішень щодо їх вирішення, з котрими органи місцевого самоврядування або не можуть, або не хочуть справлятись. Перепрошую, але про який розвиток села може йти мова, якщо відсутність роботи та життєво необхідних благ цивілізації — звичний факт. При цьому вартість щомісячних платіжок збільшена, а якість обслуговування взагалі не відповідає ніяким нормам. Можливо, це і було тією точкою кипіння, яка й зібрала громадян.

Насамперед, це були і земельні питання, впорядкування кладовища, прийняття рішень щодо вирішення проблем із неналежним станом електропостачання, відсутність соціально-економічного розвитку, а простіше сказати — занепад села та інші не менш важливі питання. На жаль, ці проблеми стосуються більшості сіл як Кобеляцького району, так і всієї області та України в цілому. У чому ж проблема малоефективної роботи чиновницького апарату і чим ми відрізняємось від країн Європи? Відповідь можна знайти у відсутності механізму управління державою — «територіальній громаді».

Якби ми вивчили свою Конституцію та керувалися нею у житті, вимагаючи від можновладців чіткого її дотримання, то не відчували б себе жебраками і незахищеними. Не затягували б нам тоді чи то паски, чи то зашморги, бо стаття 5 визначає, що Україна є республікою (лат. res public означає — «справа громад»). Ось чому в Україні ніхто не може одноосібно керувати і приймати рішення за нас. Адже далі стаття 5 вказує, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народу і не може бути узурпованим державою, її органами або посадовими особами.

Знайдемо у Конституції відповідь, чому український народ є владою?

Стаття 13 проголошує, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктом права власності українського народу.

Власність зобов’язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.
Національне багатство України (все те, що перелічується у ст. 13) є публічною (суспільною) власністю українського народу. Тож володіти, користуватися і розпоряджатися цим багатством маємо право тільки ми, а не чиновники.

А як же реалізується наше право на національне багатство?  Тільки через територіальну громаду — єдине джерело публічної влади. Це єдиний первинний колективний суб’єкт місцевого самоврядування. Згідно статті 140 Конституції України, «місцеве самоврядування є правом територіальної громади — жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селищ та міст».

Самоврядування може здійснюватися громадою як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування. Але хочеться звернути увагу, що органи місцевого самоврядування мають право тільки управляти від імені територіальної громади. Право володіння і розпорядження спільною власністю залишається за територіальною громадою згідно статті 142: матеріальною та фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме й нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, які є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об’єкти їхньої спільної власності, котрі перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Стаття 143 Конституції зазначає: «Територіальні громади безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку, контролюють виконання їх, затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють виконання їх; встановлюють місцеві податки і збори згідно із законом; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізують та ліквідують комунальні підприємства, організації й установи, а також здійснюють контроль за їхньою діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції».

До речі, Конституція України вважається однією з найдемократичніших конституцій Європи, а першою українською конституцією названа конституція гетьмана Війська Запорозького Пилипа Орлика від 5 квітня 1710 року.

Виникає логічне питання: чому тоді якась комісія встановлює нам захмарні тарифи на комунальні послуги? Чому чиновники розкрадають нашу спільну власність та одноосібно нею користуються, а ми ледь виживаємо? Чому нам кажуть, що немає безкоштовної медицини, а освіта повинна бути платною? І багато ще є таких «чому?».

Відповідь проста. По-перше, ми (у своїй більшості) майже за 19 років існування Конституції України ніколи її не читали і не користувалися нею, а звідси витікає питання: якщо ми не користувалися нею і жодного дня не жили за нею, то чи потрібно нам її міняти? По-друге, ми не стали власниками національного багатства, не оформили його на себе через територіальні громади, які й мають бути публічними власниками. Тому нас ніхто і не питає, як будемо сплачувати непідйомні тарифи з жебрацьких пенсій та заробітних плат, чи влаштовує нас курс гривні, бюджет, соціальний захист, освіта, медичне обслуговування?

Роки нашої незалежності довели, що месії чекати не варто, треба, відповідно до норм Конституції України та чинного законодавства, самим ставати суспільними власниками і хазяйнувати на власній землі.