Бюджетні празники

Та ми співаємо про сльози. Ми — раби.

Ми волі боїмось. Ми любим некрологи.

Закохані в свої поразки та гроби.

Дмитро Павличко «Конотоп»

Ця редакційна стаття «визрівала» досить довго. Щось схоже хотів написати ще у березні цього року. Тоді був під враженням веселих і красивих дівчат, котрі 8 березня ходили по вулицях міста і продавали квіти. Хотів поставити їх у приклад усім іншим. У першу чергу тим, хто вічно плаче, стогне і кляне. Хотів звернути увагу на те, що в сучасній Україні культ Смерті превалює над культом Любові, Танатос перемагає Ерос. І це дуже погано. Адже нація, яка постійно оспівує смерть і зациклена на власних поразках, ніколи не стане успішною, ніколи не здобуде визнання у сучасному світі. Світ буде жаліти її, давати гуманітарку, але ніколи не визнає рівною народам-переможцям.

Тоді цю статтю не написав. А зараз зірки і обставини склалися так, що примусили повернутися до ненаписаного. Передусім прочитав статтю Сергія Удовіка на любимому мною ресурсі «Хвиля». Називається «Боротьба за Модерн-7. Комплекс жертви і неповноцінності». Рекомендую і ресурс, і автора тим, хто ще не став жертвою телевізора і екстрасенсів. Згоден із думками і висновками автора на 80 відсотків. А там, де не згоден, визнаю, що не можу йому достойно опонувати. Потрібно ще вчитися, вчитися і вчитися.

Ще одним подразником, який змусив сісти за комп’ютер, став черговий телефонний дзвінок від чергової «жертви». Людина, яка зателефонувала, вже звично для мене попрохала не називати її. Мовляв, у неї будуть неприємності через це. І висловила незадоволення тим, як у Кобеляках відзначають чергову річницю Голодомору. Тим, що вчергове на захід фактично зганяють бюджетників. Нібито із РДА телефонують до директорів закладів і дають рознарядку, хто і скільки учасників мітингу має забезпечити. Закінчила людину свою «сповідь» словами: «Так ми що, за оце боролися? Це ж Савєтскій Саюз. Нічого ж не змінилося!»

Правильно, не змінилося. Але це не Савєтскій Саюз. Корені проблеми набагато глибші.

Людина правильно підмітила проблему, точніше, її частину. Українська влада звично йде по шляху найменшого спротиву. На всі державні свята звично зганяють бюджетників та учнів. Масовка забезпечена, «галочка» поставлена. А те, що коефіцієнт корисної дії подібного заходу стрімко наближається до нуля, нікого особливо не хвилює. Так відбувається під час відзначення річниці Голодомору, Дня Незалежності, Дня Конституції, Дня народження Шевченка тощо.

Я особисто на такі заходи не ходжу. Але це не означає, що я не визнаю факт Голодомору. Для мене особисто отакі бюджетні празники не вартують і тисячної долі щирої і зовсім не пафосної розповіді людини, яка пережила те страхіття, або документальної книги про це. Житель Перегонівки Валентин Голяник, як на мене, зробив для збереження історичної пам’яті в тисячу разів більше, аніж усі кобеляцькі очільники РДА разом узяті. Він написав книги, які не горять.
У мою пам’ять назавжди врізалась розповідь жительки села Кірове Ганни Гавриш про те, як у далекому 33‑му забирали зерно у їхньому селі. Активісти із числа місцевих лютували найбільше. Один із них, зі слів бабусі — навіть її родич, намагався забрати або знищити все, що можна їсти. Навіть перевертав бочки із квашеними огірками. А в їх домі, як розповіла Ганна Устимівна, стояла величезна діжка, яку не могли підняти навіть кілька чоловіків. І от активіст від власної злоби та безсилля виліз на неї і нагадив прямо в огірки.

Оцю розповідь я буду пам’ятати все своє життя. А про бюджетний мітинг забуду через кілька годин.

Та є ще один нюанс, який на мій, підкреслюю — дуже суб’єктивний, погляд є набагато важливішим, аніж традиція добровільно-примусового відзначення історичних дат.

Ви ніколи не звертали уваги на те, які пам’ятники стоять у Кобеляках? У тому числі й ті, що зведені вже за часів Незалежності України. Памятник козакам, Богдану Хмельницькому, Шевченку, Скорботній Матері, загиблим воїнам-афганцям, жертвам Голодомору, лікарю Касьяну, українсько-німецькій дружбі. Хоча про останній дехто говорить, що то пам’ятник масонській організації Ротарі-клуб. От давайте задумаємось, що спільного і відмінного у цих монументів. Як на мене, то тут є одна дуже чітка і промовиста тенденція: більшість пам’ятників поставлені на честь жертв. Тобто, вони нагадують нам про смерть. І, в більшості випадків, — про поразки. Давайте порахуємо разом. Козаки програли свою війну як у 1709 році, так і пізніше, коли Катерина розігнала Січ. Богдан Хмельницький також не досяг мети і не створив українську державу. Афганська війна закінчилась фактично поразкою Радянського Союзу. Голодомор теж символізує собою поразку українців. Та й Шевченко все життя боровся, але без позитивного результату. Що залишається? Лише пам’ятник Перемозі у Великій Вітчизняній та легендарному лікарю, який був надуспішною людиною і досяг своєї мети.

А тепер давайте разом проаналізуємо, які пам’ятні дати ми відзначаємо повсякчас, яких героїв міфологізуємо.

Мазепа — програв, Хмельницький — програв, Бандера — програв, Петлюра — програв, герої Крут — програли, афганську війну — програли. А ще є Голодомор, Голокост, Бабин Яр та інші трагедії. Зараз повним ходом тиражуються фільми і книги про Іловайськ та Донецький аеропорт. Але ж, люди добрі, там уже сучасна українська армія теж зазнала поразок. Це ж виходить міфологізація постійних поразок, а український патріот повинен бути готовим умерти без позитивного результату для своєї Батьківщини. Суцільний комплекс неповноцінності і культ Смерті та поразок. І якщо продовжувати логічний ряд, то зараз потрібно швиденько встановити пам’ятник Володимиру Кличку. Бо нарешті програв.

Хтось скаже, що всі ті смерті були в ім’я майбутнього щасливиго життя. А коли буде те майбутнє? Можливо, краще спробувати жити щасливо вже сьогодні? А для цього хоча б не ставити пам’ятники виключно своїм поразкам?

Хтось скаже: автор, падлюка отака, замахнувся на святе. Та ніхто ні на що не замахувався. І пам’ятники, на відміну від багатьох сучасних «діячів», руйнувати не закликаю. Просто прошу звернути увагу на дуже небезпечну, як на мій суб’єктивний погляд, тенденцію: виховання психології лузерів, тобто, невдах. До речі, зверніть увагу ще й на те, які міфи продукує російська пропагандистська машина. Там міфологізують Сталіна, солдатів Великої Вітчизняної війни, царів, які виграли війни та розширили території імперії. Тобто, нагадують своєму народові про перемоги. У Європі те ж саме. Щоправда, там не культивують воєнні звитяги. Там більше ставлять пам’ятників Життю і Любові. І лише в Україні суцільна жертва. А винні ляхи, жиди, москалі і трішки — німці.

От і скажіть, чи можна на таких міфах виховати націю переможців, націю успішних людей, котрі нікого і нічого не бояться, а в житті сподіваються лише на власні сили? На мій погляд, ні. Навіщо це робить українська влада, у якій зібрались багаті й успішні, — для мене особисто є загадкою.
Можливо ця стаття когось розлютить, когось примусить задуматись. Останнє — краще. Думка, вона ж матеріальна. І таким чином ми зробимо свій внесок у збільшення українського національного продукту.