Як Саша Капін у Сокілку переїхав
На війні, як відомо, є місце всьому: і подвигам та героїзму, і смерті та розпачу, і сміху та радості. А життя після неї обов’язково продовжується. Ось про одну невигадану історію, пов’язану з війною, із хорошими людьми та гарним епілогом, хочу розповісти на сторінках газети.
Розпочалася ця історія майже рік тому, влітку 2015 року. Одного спекотного літнього ранку на площі Перемоги, що в Кобеляках, серед торгових рядів з’явився хлопчина. По тому, як він себе поводив, було зрозуміло, що молодий чоловік немісцевий. А ще він трішки перебрав із алкоголем. «Розслабився», як у нас кажуть.
Хлопець був у цивільному одязі, але шукав волонтерів, які їздять на схід і допомагають солдатам. Хтось йому порадив йти саме на ринок. Волонтери швидко знайшлися. До молодика підійшли Таня Вільхова та Зоя Михальченко. Вони почали розпитувати незнайомця, що за проблема в нього виникла і яка допомога потрібна. Саша Капін, як представився чоловік, розповів, що повертався додому з передової. Хлопець служив артилеристом-навідником і отримав від командування заохочення у вигляді короткотермінової відпустки. Їхав він у Путивль Сумської області, звідки й був мобілізований. Там живе його рідня. У автобусі Сашко «розслабився» і хильнув зайвого. У результаті, вийшовши в Кобеляках на зупинці, щоб подихати свіжим повітрям, не помітив, як автобус поїхав далі на Суми. У салоні залишилася сумка з особистими речами.
Звичайно ж, волонтери вирішили допомогти солдату. Для початку його нагодували і розпитали про потреби. Саша Капін попросив, аби йому купили легку футболку та джинси. Адже їхав він у теплому одязі. Мобілізували Сашу в січні 2015‑го. У процесі розмови чоловік про себе розповідав не дуже багато. В основному говорив про своїх бойових побратимів. Для того, щоб волонтери не сумнівалися у правдивості його слів, назвав номер мобільного телефону свого командира і запропонував поговорити з ним. Що й було зроблено. Командир підтвердив, боєць Капін заслужив подяку і відпустку своєю старанністю при виконанні бойових завдань.
Волонтери запропонували Олександру піти разом із ними на автостанцію, щоб він таки дістався до рідного Путивля. Але почули несподівану для себе відмову. Саша пояснив, що не хоче їхати на Сумщину. За його словами, рідня фактично з ним не спілкується через те, що він пішов захищати Україну. Саша сказав:
— Ви мене тут, як рідного, зустріли і опікуєтесь. А там зі мною і розмовляти не хочуть.
Галя з Сокілки
Почали волонтери одразу нове завдання вирішувати. Як же прилаштувати сумчанина у Кобеляках на період відпустки? Рішення було знайдене досить швидко. У той день на ринку торгувала кавунами сім’я Людмили та Михайла Детюків із Лівобережної Сокілки. Люда працювала на турбазі, що в цьому селі. Жінки-волонтерки й попрохали її допомогти Сашкові поселитися на базі відпочинку. Детюки охоче взяли Олександра із собою в село. Там його відгодували, підлікували, дали відіспатися.
І от одного вечора, перепочивши, вийшов Олександр на сільські вулицю прогулятися. І зустрів сусідку Детюків Галину. Познайомились, розговорилися. Зав’язалися стосунки. Поїхавши після відпустки в армію, Олександр продовжував спілкуватися з Галею. І коли отримав чергову відпуску, уже не роздумуючи, знову поїхав у Лівобережну Сокілку. Він не їхав, а «летів» у село, окрилений почуттями. Сашко не приховував, що хоче одружитися з Галиною. А та й погодилася. Оперативно розписалися, без бучного застілля та гулянки. Саша поїхав дослужувати, а Галя залишилася чекати на повернення законного чоловіка.
І ось навесні 2016‑го, відслуживши більше року, Олександр Капін повернувся у вже рідну для нього Лівобережну Сокілку до люблячої дружини. Вони завели спільне господарство та й живуть у мирі і злагоді. Приїжджаючи у справах в Кобеляки, Саша постійно підходить до волонтерів, які торгують на ринку, розповідає про своє життя-буття, дякує їм за добро, що зробили для нього. Особливо він вдячний Тані Вільховій, Наташі Окань, Наташі Гук та Зої Михальченко. А одного разу волонтерки запропонували:
— Саша, у тебе така цікава життєва історія, давай напишемо про неї у газеті.
А він посміхнувся і відповів:
— Напишіть.
Так і з’явилася на сторінках «ЕХО» оця розповідь про війну, добро і милосердя. Розповідь із щасливим закінченням.