Крамольні думки в річницю революції
Днями в Україні досить скромно відзначили третю річницю Революції Гідності. Не знаю, як там у Києві (вчергове повторюся, що телевізора вдома не маю), а в Кобеляках вшанування тієї дати пройшло досить оригінально. У керівників району вистачило здорового глузду не виганяти на холод чергову порцію бюджетників, котрі на подібних заходах чекають лише одного: аби воно швидше закінчилося. Натомість у теплому залі бібліотеки зібрали школярів і показали їм фільм про ті події. Таки щось у цій країні дуже поволі змінюється і влада таки трішки реагує на критику. Нагадаємо, що на сторінках «ЕХО» неодноразово висміювалася традиція зганяти людей на мітинги на честь різних державних дат, тим самим нівелюючи саме поняття «свято».
І, напевне, годилося б написати й статтю про ті події. Але напишу краще про інше. Адже Революція Гідності — це вже історія. А про історію дуже класно висловилися Гегель та Батлер. Перший сказав, що історія вчить лише тому, що вона нічому не вчить народи. Інший був ще дошкульніший, заявивши: «Бог не може змінити історію, проте історики можуть».
Упевнитися в тому, що історія нічому не вчить, якраз і можна на отаких от бюджетних мітингах, які, думаю, прокотилися Україною. При комуністах була примусова «масовка», при «регіоналах» була і при нинішніх, не знаю, як їх і назвати, залишається. І їх не вчить навіть те, що знають же, як закінчили комуністи і «регіонали». Ну та Бог їм суддя. Мова тут про інше. Про можливість розімкнути замкнуте коло.
Днями довелось випадково почути розмову між кількома чоловіками з різних регіонів України. Було це на прийомі у лікаря Олексія Чигрина. Оскільки чоловіки, як і годиться у такій ситуації, були хворі і тверезі, то говорили вони не про жінок чи машини, а про політику. Конкретніше, про парламент. Ну й, звично для тих українців, родичі яких не працюють у Верховній Раді, дружно її кляли. Мовляв, немає у вітчизняному парламенті чесних і порядних людей, а засідають там виключно негідники і покидьки. І навіть люди, які у звичайному, допарламентському, житті були хорошими, потрапивши у Верховну Раду теж миттєво псуються. Прямо Содом і Гоморра, а не банальний законодавчий орган.
Способи виправлення ситуації і покращення роботи Верховної Ради чоловіки пропонували теж традиційні до банальності: розстріляти, повісити, розбомбити.
Почута розмова вчергове підтвердила, що дідусь Гегель був до геніальності правий у своїх висловлюваннях. Нічому історія не вчить народи і, відповідно, представників влади, як вихідців із того самого народу. За логікою тих чоловіків, а схожі думки рояться у головах мільйонів українців, одразу вибрати у владу адекватних і професійних людей неможливо. Як і постійно контролювати їх дії й слова. Ні, потрібно взяти гречку, цукор, аспірин, вибрати придурків, негідників і злодіїв, а потім мріяти про те, як їх повбивати.
І немає жодної гарантії того, що на наступних виборах українці, засвоївши уроки історії, таки виберуть собі професійну і чесну владу. Навпаки, більша ймовірність того, що все буде як завжди.
От як вирватися із цього замкненого кола, як примусити отих, котрі народ, вибирати зі своїх лав розумних і чесних, а не багатих і брехливих? Вирішив пошукати відповідей у статтях різних аналітиків і політологів. Прочитати на цю тему довелось багато. Та чіткої відповіді так і не знайшов. Звичайно ж, було б ідеальним варіантом, аби кожен виборець, ставши перед дзеркалом, сказав собі: це ж я особисто винен у бідах і негараздах своєї країни. Це ж я вибрав у владу негідників, не подумавши, піддавшись емоціям чи взявши хабара. Більше такого не робитиму, думатиму головою. А не шлунком чи серцем.
Ну ми ж прекрасно розуміємо, що такого не буде ніколи. Розуміємо, що ніхто не ліквідує в Україні загальне виборче право і нещасні та бідні бабусі знову вибиратимуть тих, хто роздає подарунки, а не тих, хто має плани і стратегії для країни. А вибиратимуть, бо стають усе бідніші.
От саме тому, перечитавши десятки публікацій в Інтернеті, особисто я прийшов до висновку, що в Україні потрібно терміново запроваджувати таке поняття як «викуп голосу виборця». Це означає, що одразу після того, як ЦВК оголошує про початок тих чи інших виборів, із державного бюджету виділяють гроші на «скупку голосів». І виборець, який голосує серцем, іншим лівером чи йому наплювати на своє майбутнє, йде у дільничну виборчу комісію, йому дають, скажімо, 500 гривень і погашають бюлетень для голосування. А голосують лише ті, хто намагається робити вибір свідомо, кому непотрібні передвиборчі «подачки» і вважає, що розуміється на політиці та програмах кандидатів на посади у владі.
Як на мене, це ледве не єдиний дійсно дієвий та швидкий спосіб покращити результати голосування і, як наслідок, якість вітчизняної влади. Смішно і нереально? А ви пробували? Звичайно, можна, як альтернативу, чергову революцію «замутити». Історія ж нічому не вчить.
Хоча і в моєму варіанті є проблема. Хтось же повинен проголосувати за прийняття закону про викуп голосів.