Французько-українська народна казка

Навряд чи Шарль Перро, коли писав свою знамениту казку про Кота в чоботях, щось знав про сучасні піар­технології та реформу децентралізації в Україні. Ризикну припустити, що французький письменник взагалі міг не знати про існування України. А з цим  і не мав наміру якось передбачати події, що відбуватимуться в чужій для нього країні через три століття після його смерті. Але напевне знаменита казка тому й стала класикою, що не втратила актуальності протягом багатьох років. Отож для початку раджу перечитати цей твір. Якщо немає для цього часу, то передивіться класний радянський мультик від сестер Брумберг. Лише сімнадцять хвилин перегляду, а скільки буде алюзій та аналогій.

Я передивився. Хоча бачив цей мультик сотні разів. У дитинстві. Тоді мультиків було небагато, але практично всі вони були дуже якісними і несли в собі якусь думку. Зараз такі теж є. Але вони тонуть в океані низькопробної продукції. Та мова не про це. Мова про те, як таки цікаво дивитися старий радянський мультик за мотивами старезної французької казки очима сучасного українця.

Дивишся і розумієш, що отой Кіт у чоботях був одним із перших відомих політтехнологів та піар­менеджерів, які за відносно невисоку ціну зробили своєму безталанному власнику швидку і блискучу кар’єру. Кіт показав, як досягати потрібного результату на виборах, як дурити людей різної статі та соціального статусу. Передивіться мультик, може в пригоді стати.

Але не це головне. Зверніть увагу на епізод, коли хвостатий політтехнолог,  за недорого купивши електорат, провозить Короля, Принцесу і Карабаса полями і луками, що мають на той момент зовсім іншого власника. А селяни і селянки дружно і без найменших докорів сумління дезінформують публіку, співаючи: «Маркіза, маркіза, маркіза Карабаса!»

Нічого з сучасної України не нагадує? Ні, я не про дезінформацію чи рейдерські захоплення агропідприємств, я — про дещо інше.

Уявіть собі, їдете ви по одному із районів, у якому розповсюджується газета «ЕХО», зупиняєтесь на одному полі, другому, третьому, на тракторній бригаді, на елеваторі і скрізь запитуєте, хто ж є власником цього майна. І чуєте,що це все «маркіза, маркіза, маркіза Карабаса».

Заїжджаєте в центр місцевої громади… Чиї депутати всі як один? Маркіза Карабаса! Чий голова громади? Маркіза Карабаса! Чиї стадіони та хокейні майданчики, чиї спортивні команди і артисти художньої самодіяльності? Маркіза Карабаса!

А де сам Маркіз? Та він в Полтавській обласній раді депутатствує, в королі готується.

І ніхто йому, тому маркізу, не указ. Навіть якщо закон порушить. Ну залетить у його володіння якимось попутним вітром закинутий дільничний поліцейський або навіть хтось із більшими зірочками на погонах. Ну й що з того? Згідно з сучасним українським законодавством, поліцію можна фінансувати не лише з державного бюджету. Отже, легально платити поліцейським можуть і сучасні маркізи Карабаси. І от встрелить такий власник «усього» якогось неборака на своїх полях, родичі кинуться скаржитися в поліцію, а там — «маркіза, маркіза, маркіза Карабаса!». І такі вже випадки були. Найвідоміший — із маркізом Лозинським.

Та досить алюзій та аналогій. Звичайно ж автор пише про ситуацію, яка склалася у майже колишньому Новосанжарському районі в Драбинівській тергромаді. А маркізом Карабасом у нашому випадку є депутат облради Юрій Лебедин. Після виборів у громаді Юрію Яковичу належить фактично все. Земля і люди номінально — ні, але фактично…

Добре це чи погано? Звичайно ж, погано. Це якраз є яскравим прикладом тих негативних наслідків, до яких може призвести (і вже призвела) реформа з децентралізації. Уже створені та існують своєрідні удільні графства, князівства чи маркізства, де сюзерену належить все. Про це попереджали. Знав про  можливість  таких наслідків і автор цієї статті. Хоча був, є і думаю,що залишатимусь прихильником адмінреформи. Але ж про її недоліки мовчати теж не можна.

 У принципі, Юрій Лебедин поки що нічого протизаконного чи дуже поганого не зробив. Так, у господарствах, що йому належать, платять високу зарплату. Так,  його пайовики отримають по 15 тисяч гривень за оренду. Це — правда. І це добре. Це пояснює, чому ж його без проблем обирають депутатом облради, а всі місцеві народні обранці без будь­якого збігу обставин мають ту ж партійність, що і Юрій Якович. Ось тут, до речі, йому й не підказали. Можна було б для різномаїття   «вибрати» депутатом і свою людину від якоїсь іншої політсили. Не так би все у вічі кидалось.

І от уявіть собі, що буде далі. Якщо людині в якомусь регіоні належить фактично  все, то вона… Варіант перший: вона робитиме ще більше добрих справ і вони будуть ще добрішими через те, що ніхто не заважатиме.

Варіант другий: будь­які правопорушення та зловживання людини, яка має абсолютну владу, зійдуть їй з рук. Що буде у Драбинівці — побачимо.

І ще один цікавий і непопулярний у народних масах висновок можна зробити із драбинівських виборів.

У нас в Україні,особливо серед людей, які з незрозумілих причин називають себе простими, є традиція клясти і звинувачувати у всіх бідах інших громадян цієї ж держави. У першу чергу клянуть олігархів. Це тих, чиї у нас заводи, фабрики, пароплави, газети і так далі, і тому подібне. Як правило, клянуть тих, кого показують по телевізору, про кого пишуть у газетах. Особисто олігархів ті, хто їх кляне і звинувачує у всіх гріхах, не знають.

Між тим, уже згадуваного Юрія Лебедина сміливо можна називати олігархом регіонального масштабу. А його — не клянуть. А можливо й клянуть, але водночас роблять усе, чого бажає Юрій Якович.

От і виникає питання: чому оті далекі олігархи погані, а цей — хороший? Перше, що приходить на думку, — та тому, що він добре платить. Чи не так? Значить, пан гарний, пан до холопів добре ставиться. Хоча бувають і погані пани, які в холопів стріляють. Щоправда, отих злих панів у владу теж вибирають.  Аби платили.

Отакий собі феодалізм у 21 столітті в нібито європейській державі. І якщо оті далекі й погані олігархи теж добре заплатять, то і їх виберуть. Хоча чому виберуть? Уже чверть століття вибирають.

Я нічого не маю проти Юрія Яковича Лебедина і йому подібних. Вони мені нічого поганого не зробили. Але я не бачу сили, яка була б їм противагою, гарантом того,що Україна остаточно не скотиться у феодалізм. У той час, коли багато країн уже й капіталізм пройшли, соціалізм добудовують.

Подобається    0