У 33-му їли вуха дохлих коней
Пам’ять жертв голодоморів вшанували жителі Царичанки.
Зібравшись останньої суботи листопада на траурний мітинг біля пам’ятного знаку загиблим, присутні віддали шану поваги тим, кому була заподіяна смерть від штучно створеного голоду тодішніми керівниками радянської влади. Цей трагічний факт в історії українського народу визнав увесь світ. І хоча від тієї трагедії минуло 85 років, кожна сучасна людина знає про це. Адже у кожній родині збереглися розповіді про ті страшні часи. Уже стало потребою душі згадувати всіх українців, кого знищили голодомори.
У Царичанському районі, за офіційними даними, під час голоду в 30-ті роки померло понад 300 людей. Але ці цифри не повні. Загинуло більше. Як стверджують історики, найбільша кількість загиблих під час трагічних подій припала на Дніпропетровську область.
У ході траурного мітингу священик отець Діонісій прочитав поминальний молебень. Присутні на заході поклали живі квіти та колоски до підніжжя пам’ятного знаку, як символ невмирущої пам’яті про невинно убієнних.
«Голод був настоящий ще в 1921 році»
Своїми спогадами поділилася безпосередній свідок тих страшних подій, мешканка Юр’ївки, 100-річна Паша Полікарпівна Коба. Про бабусю Пашу ми писали в жовтневих випусках тижневика. У жовтні цього року жінка відзначила сторічний ювілей. Ми писали про те, як ця дивовижна жінка, проживши такий довгий вік, зберегла прекрасну пам’ять. Ми записали спогади бабусі. Ось, що розповідає Паша Полікарпівна про Голодомор:
— Я народилася в Бабайківці. Там ходила в школу. А жили із родиною в Новокущівці. Настоящий голод був ще в 1921 році. Стався неурожай. Пам’ятаю, як мама мене на санчатах возила в сусідню Полтавщину, щоб я там перебула. У 1927 році в нашому краї було багато заможних селян, які своєю працею нажили певних статків. Господарі багато працювали, а їх заставляли совєти вступати в колгоспи. Люди не хотіли, тому їх часто штрафували. А в 1932–1933 роках під час голоду люди мерли, як мухи. Урожай того року був гарний. Було все. Комори селян були повні від зібраного збіжжя. Та Сталін придумав для українців план із заготівлі зерна. У цьому знущанні з народу брав участь і Лазарь Каганович, трохи Постишев. Комуністи ходили по селянських обійстях і забирали зерно та все їстівне. Каганович доповідав Сталіну, що треба зерно в селян ще брати. І довели людей до краю. Дозабирались до того, що людям стало нічого їсти. Забрали до останньої крихти. Люди різного віку стали пухнути від голоду. По селі ходили активісти, так тоді називали тих, хто виконував вказівки влади, із залізними ціпками і штурхали ними в кожний кут хати. Не гребували схованим ні в печі, ні в колисках немовлят. Наша сім’я тоді складалася із трьох чоловік: я, мама і тато. Ще троє дітей у батьків померло раніше, а троє жило на той час у Кам’янському. Я була найменшою, сьомою дитиною. На вулиці наша хата стояла крайньою і я кожного дня спостерігала одну й ту ж картину: у велику яму на цвинтарі скидали померлих від голоду. І навіть не закопували. Під тинами теж лежали померлі. Наші люди знали, що їх просто знищували. І знали хто. Гнітючі були часи. Мовчали, бо було страшно. Тоді районом керував Рапопорт. Це прізвище я добре запам’ятала. У колгоспі стали дохнути коні. Я туди ходила, відрізала то вуха, то черевину. Вдома варили з цього бульйон. Батьки мої пухли. Я їм вишеньки з дерева рвала, які залишалися. У школі нам давали кандьор. Його я теж носила додому. У нас був старий погріб, який завалився. Але там утворилася яма, у якій з’явилися кролики. Я туди таємно спускалася і носила додому кроликів. Отак ми вижили, але голодомор був страшний. Ходили чутки, що в селі від голоду люди губили розум. Одна жінка з’їла своїх двох діток, а третє втекло. Чоловік з’їв дружину… Це все було. У 1947 році люди голодували, але випадків смертей не пригадую. Тоді я вже була дорослою і заміжньою. Чоловік мій був головою колгоспу і, можливо, це й допомогло. Хоча пекли млинці із вонючої гнилої картоплі, яку збирали у траншеях. Живилися крохмалем, травами. Так і вижили. У селі ми один одному допомагали.
Спогади старенької — це ще одна сторінка пам’яті як доказ того, що ми все повинні робити для того, аби подібного жахіття ніколи не повторилося. Паша Полікарпівна прочитала нам вірш про Україну і наголосила, що його написав Павло Глазовий. Колись його надрукували в газеті «Сільські вісті». Вона його прочитала і запам’ятала. Вірш про тих, хто пнеться до влади усілякими способами та б’є себе в груди, що щирий українець. А між тим продає і паплюжить Україну на всі боки. Вірш про популістів, які виступають з патріотичними гаслами, а за спиною ведуть свою вигідну політичну гру. І до народу їм байдуже. Цитуємо декілька рядків з «бабусиного вірша»: «… бо вона (Україна — авт..) — не знак на карті, а творіння Боже. Ні старою, ні новою звать її негоже. Вас не стане, нас не стане на цім білім світі, а земля її нестиме на своїй орбіті. Що для неї колотнеча ваша політична? Ви тут гості тимчасові, Україна ж — вічна!».
Коли наша розмова добігла кінця, бабуся Паша попросила, щоб ми написали про тих, хто нею опікується. Ми не могли їй у цьому відмовити. Цитуємо зі слів жінки:
— Я була слабенька, всіма покинута, поки під своє крило мене не взяли Міша і Яха Чумакови. І в будь-яку погоду кожного дня мене навідують. Їжі всякої привозять дуже багато. А колись я пожартувала, що в мене все є, тільки пташиного молока не вистачає. Наступного дня вони мені привезли коробку цукерок «Пташине молоко». Які вони уважні! Ще вдома за мною доглядає Оксана Петрівна Андрусишин і Дашуня із соціальної сфери. Я така вдячна моїм доглядальникам. Низький їм уклін!
Як добре, коли на схилі літ людину оточують такою турботою.
