Як Микола Іванович із чиновниками воював

Миколі Івановичу Каніболоцькому, поважному жителю Царичанки, нещодавно виповнилося 90 років. Вдумайтесь у цю цифру. За спиною скільки промайнуло життєвих бурь і потрясінь, радощів і печалей, сліз і сміху.

Микола Іванович — шанована людина. Серед людей старшого покоління його знають усі. Чоловікові не соромно дивитися в очі людям, бо прожив життя чесно і гідно. Завжди допомагав іншим, намагався створити у своєму оточенні затишок і надійність. Доживши до таких славетних років, не розгубив гарних людських чеснот. Микола Каніболоцький має трепетну, жалісливу душу. Небайдужий до всього. За все переживає. Знається на мистецтві, природі, музиці. У свій час понад 50 років пропрацював електромеханіком телеграфного зв’язку. Природа наділила пана Миколу неабияким хистом до наук. Він — винахідник-новатор, вніс 75 раціоналізаторських пропозицій, що полегшували роботу на телеграфі. У роботі відповідальний, умілий, виважений.

Та мова піде не про життя Миколи Каніболоцького, хоча опис його дуже цікавої біографії затягне на цілу книгу, а про досить важливий епізод, який залишив слід у серці нашого героя.

З Миколою Івановичем ми познайомились зовсім недавно. Людина, яка приваблює оптимізмом і харизмою. Про нього не можна сказати, що він такий собі згорблений та немічний дідусь. Навпаки, жвавий, усміхнений, енергійний, балакучий, з ясним розумом, такий собі живчик з неспокійною вдачею. Так от, оця невгамовна вдача дала сили і мужності пану Миколі вести 10-річну письмову боротьбу з чиновниками-бюрократами. З 1972 по 1982 рік Микола Іванович вів листування, точніше, звертався до різних інстанцій з тим, щоб відбулася газифікація району. Чоловік вважає, що це і його заслуга в тому, що голубе паливо з’явилося на теренах нашої Царичанщини. Протягом 10 років Каніболоцький наполегливо, методично, настирливо «шарпав верхи», нагадував їм, що є такий Царичанський район і що його треба газифікувати. На наше запитання: «Чому ви так робили? Навіщо воно вам?», мій співбесідник схвильовано відповідав: «Я мучився. Думав, чому наші люди не  можуть бути щасливими. Це було б таким полегшенням і для помешкань, і для народного господарства. І люди не тікали б із села. Мені боляче за людей… Скільки ж іще треба прожити п’ятирічок, щоб вирішити таке питання, щоб тисячі громадян могли користуватися таким благом, як газ? Це зараз голубе паливо (хоч і кусається ціна) для нас звичне явище, а в ті далекі роки було по-іншому.

У 1972 році Каніболоцький надіслав листа в газету «Зоря». У відповіді значилось, що у 9-й п’ятирічці газифікація Царичанки не передбачена. У 1977 році Микола Іванович знову надсилає свої пропозиції в Москву до Голови Верховної ради СРСР Леоніда Брежнєва. Листа «спускають» на районний виконавчий комітет під головуванням Анатолія Бровка, де пояснили, що газу не буде через відсутність лімітів на труби високого тиску. Чекати треба до 11 п’ятирічки. І знову Каніболоцький «бомбить» у 1981 році газету «Правду» — доводить перспективність газифікації. Відповідь: «Газифікація переноситься на 12 п’ятирічку. У тому ж році пан Микола надсилає вже скаргу до ЦК КПРС. До невгамовного чоловіка приїжджає начальник Дніпропетровського управління газового господарства Анатолій Чайка. Ось як згадує Микола Іванович цю зустріч. Високий чоловік дивиться зверху вниз на невеликого зростом чоловіка і несамовито кричить:

— Вы знаете, как это дорого! Как это трудно!

Спокійний і виважений Каніболоцький відповідає:

— Знаю и понимаю. Но если приложить усилия области и района, то Царичанку можна газифицировать.

Далі події розгортаються так: у березні 1982 був направлений лист до голови облвиконкому Бойка. Відповідь надійшла з газового господарства за підписом того ж Чайки, що газифікація у цій п’ятирічці не передбачається. Останній лист нашого впертого героя був направлений першому секретарю Дніпропетровського обкому партії Євгену Качаловському. Згідно відповіді, питання забезпечення газу почало вирішуватися Держпланом УРСР. Крига скресла. У повідомленні йшлося, що про прийняте рішення «зверху» буде повідомлено Царичанській районній раді народних депутатів. Микола Каніболоцький повірив Качаловському. Через 5 років голубе паливо з’явилося в районі.

Можливо, хтось із сучасників до цього поставиться скептично. Мовляв, чи й не боротьба. Але у радянську добу це все було серйозно і непросто. З отаких сміливих вчинків багатьох неспокійних і небайдужих «дисидентів» і складалася історія держави. Їхня позиція впливала на устрій у країні. Можливо, десятирічна історія листування і не зіграла ключової ролі в справі газифікації нашого краю. Точніше, не лише вона, бо існують і інші факти. Ніхто цього достеменно не скаже. Та те, що «якийсь Каніболоцький з Царичанки» добряче попсував нерви впорядкованому світу партійної бюрократичної машини, це факт. Відомо, що крапля камінь точить. Там, у «верхах» зрозуміли, що громадянин Каніболоцький не заспокоїться. І це, можливо, посереднім способом, повпливало на прискорення процесу газифікації. За це Микола Іванович заслуговує на велику повагу. У краєзнавчому музеї є папка із листуванням між Миколою Каніболоцьким та радянськими чиновниками. Хто зацікавиться, може переглянути.

Хочеться побажати ювіляру жити багато років у доброму здоров’ї і ясній пам’яті! Многая літа!