15 хвилин до хеппі–енду
На Вайбер надійшли дві фотографії. На обох — малесенькі цуценята. На одній вони гризуть шматок хліба в густій траві, на другій — п’ють молоко із миски.
Пізніше автор фото передзвонив і розповів типову історію початку життя двох маленьких живих створінь. Історія з поганим початком, але обнадійливим продовженням.
Цуценят побачили в траві на березі річки Кобелячок. Чоловік, який їх знайшов і сфотографував, розповідає:
— Іду вздовж річки. Раптом чую, щось скавчить. Зупинився. А вони з трави до мене біжать. Я їм шматок булки кинув, їдять, аж давляться. Хоча їм би ще мамкине молоко. Але ж голод — не тітка.
Зрозуміло, що цуценят хтось вивіз на берег. Зрозуміло, що вони були фактично приречені на загибель. Їх або загризли б до смерті кліщі, або цуценята сконали б від голоду.
Потрібно було рятувати тваринок. За словами чоловіка, який розповів цю історію, він не мав змоги в той момент залишити цуценят у себе вдома. Подзвонив товаришу. Той приїхав на своєму автомобілі. Привіз молока. Почали думати, що робити далі. Товариш зателефонував знайомому фермеру. Запропонував прилаштувати цуценят у того в господарстві. Фермер погодився.
Від початку подій до хеппі-енду минуло п’ятнадцять хвилин. Два життя були врятовані.
Учасник цієї історії попросив про неї написати. Пояснив:
— Не називайте мене. Не потрібно називати ні мого товариша, ні фермера, який погодився утримувати цуценят. Ми не для задоволення власного его це зробили. І розповідаю я це не для цього. Просто дуже хочу, щоб люди зрозуміли — зробити хорошу справу дуже просто, це не займає ні багато часу, не потребує надзусиль. Просто потрібно трішечки напружитись, трішечки подумати і зробити. А ви ж самі прекрасно знаєте, скількох цуценят, кошенят та інших маленьких тваринок щороку викидають, підкидають, вивозять, топлять. І роблять це не якісь злі демони, садисти чи маніяки. Роблять зло звичайні, прості, навіть добрі люди. Привела собака цуценят, і люди не знають, що з ними робити. І йдуть по шляху найменшого спротиву. А потрібно лише витратити п’ятнадцять хвилин. Комусь подзвонити, комусь запропонувати. Та просто потримати їх у себе кілька днів і дати оголошення в газету. Завжди знайдуться люди, яким потрібні оті нещасні цуценята чи кошенята. П’ятнадцять хвилин — і сумління буде чистим. І зла в цьому світі поменшає.
Можу підтвердити. Сам кілька разів отак прилаштовував своїх або приблудних цуценят. Як не дивно, а попит навіть перевищував мою пропозицію. І навіть якщо це займало не п’ятнадцять хвилин часу, а п’ятнадцять днів… Хіба це багато?
Отака простенька історія. Зробити добру справу таки просто.