У кожного свій лобстер
Минулого тижня відбулися дві події, які спричинили чималий резонанс у публічному просторі. Одна подія — загальноукраїнського масштабу, інша є дещо дрібнішою, суто кобеляцькою.
У першому випадку мова йде про бучне весілля двох львівських високопосадовців, які від невеликого розуму вирішили під час війни погуляти на кілька мільйонів гривень. Причому, погуляти із особливим цинізмом, тобто на очах усієї країни.
У другому випадку інцидент стався в Кобеляках. Місцевого жителя побили за те, що «насмілився» набрати чотири літри води із колонки на березі річки.
Що об’єднує ці два випадки?
А об’єднує їх майже повна відсутність мізків і того рудименту, що в нормальному суспільстві називається совістю, у частини учасників обох подій. А ще — відсутність віри в Бога.
Одні вирішили, що в разі, коли в них сьогодні, ключове слово тут саме «сьогодні», більше грошей, аніж у інших, то вони можуть на очах співгромадян, під час війни, під час безперервних похоронів загиблих українців, їсти двохметровий торт і безтурботно танцювати.
У другому випадку ймовірно заможніший, фізично сильніший чоловік вирішив, що йому можна бити і принижувати іншу людину.
У обох випадках, хоча й різних за масштабами й резонансом, одні люди вирішили, що їм можна більше, аніж іншим людям.
Так воно буває. Було. Та й буде. Усі ж ми люди. І усі слабкі. І в моменти, коли нам щастить і доля нібито усміхається, приносячи владу і гроші, ми думаємо, що так буде вічно. І що ми є такими собі «господарями» цього життя.
Насправді ж воно зовсім не так. І немає в цьому світі, не було й не буде людини, якій все можна. І все свідоме чи несвідоме зло не залишиться без покарання. Немає в цьому світі господарів життя серед людей.
Не так давно писав про це в редакційній під назвою «Пальці Коломойського». Писав і розумів, що вважати, що всі кілька тисяч людей, а, судячи із статистики лише в Інтернеті, ту статтю переглянули майже шість тисяч користувачів, усі різко зміняться – це марно. І сьогоднішні багатії поділяться із бідними. І перестануть чванитися своїми статками чи впливами.
Ні, так не буває. Адже, повторюся, про вічні істини нам, людям, розповіли кілька тисяч років Просвітлені, які приходили на цю землю. І можна потім, після бучної гулянки під час війни, побудувати церкву. І можна, побивши старшого і слабшого чоловіка, пожертвувати кілька тисяч гривень на ЗСУ. Але чи це вже щось змінить? Чи врятує від неминучої розплати? Питання ще ті. Як на мене, не врятує. Давно ж було сказано, що легше верблюду пройти через вушко голки, аніж багатію потрапити до раю.
Хоча мені особисто в контексті оцих двох випадків пригадується старе малайське прислів’я. Воно звучить приблизно так: «Сьогодні ти їсиш лобстера, а завтра лобстер їсть тебе».
І хоча лобстери у Ворсклі не водяться, але буде приблизно так.
Додати коментар