«Світячи іншим, згораю сам»: спомин про Станіслава Калашника

15 квітня передчасно припинило битися серце відомого на Полтавщині судинного хірурга, травматолога та військового лікаря Станіслава Олександровича Калашника. Останні роки він мешкав у батьковій хаті в Біликах, там його і було поховано, поряд батьківських могил.

Краєзнавча група Біликів у одній із соціальних мереж відгукнулася коментарями: «Царство Боже тобі, Станіславе,дякую тобі і твоєму батькові, що ви були в  нашому житті...», «Царство небесне, вічна і світла пам’ять хорошій людині, Лікарю! Щирі співчуття рідним», «Світла пам’ять Станіславу Олександровичу, прекрасному лікарю, добрій людині. Багато біличан звертались до нього, нікому не відмовляв, усім допомагав…», «Царство небесне. Лікар від Бога. Людина з Великої Літери!!!», «Вічна і світла пам’ять. Дуже шкода, що так рано закінчився земний шлях талановитого лікаря. Мої улюблені вчителі Олександр Федорович та Галина Павлівна зустрічають сина на небесах…», «Царство Небесне  хірургові. Вічна шана і пам’ять за спасенні життя в АТО і побуті»…

Спробуємо розповісти біографію людини, яка жила поруч із нами за негласним девізом хірургів «Consumor aliis inserviendo» – «Згоряю, світло даючи».
Життєвий шлях Станіслава розпочався у селі Красне Кобеляцького району 24 травня 1959 року. «Рідні його чомусь завжди називали Славіком», – так напише в мемуарах батько, Олександр Федорович Калашник, історик та вчитель історії за освітою, який у той час працював директором школи в селі  Красне. Раніше вчительське подружжя Калашників (мати – Ганна Павлівна – була вчителькою російської мови та літератури) працювало на Сумщині – у Басівці, Володимирівці та Хмелові. У серпні 1959 року родина переїхала до селища Білики. Олександр Федорович зайняв там посаду керівника школи №3, на Федорівці. Як було заведено – директор із родиною мешкали в школі. Лише за рік подружжя, з допомогою родичів,  купило власний будинок на вулиці Полтавській. З 1973 року Олександр Федорович обіймав посаду голови Білицької селищної ради.

Закінчивши школу в 1976 році  «круглим»  відмінником, Станіслав обрав фах лікаря – поступив до Харківської медичної академії. Навчався, полюбляв читати М. Жванецького, І. Ільфа і Є. Петрова, прозу яких все життя цитував великими уривками на подив друзів, і не поривав з домом, завжди стаючи надійною опорою батькам та родичам.

Студентом Станіслав працював у бригаді швидкої допомоги, закінчив інтернатуру. У той час був направлений до узбецького міста Термез, де вперше доторкнувся до війни, приймаючи поранених з Афганістану.

З 1983 року мешкає у селищі Нові Санжари, де він працює за фахом – судинним хірургом районної лікарні. Там Станіслав  одружився на вчительці музики Людмилі Калініченко. Сімейна легенда та фото з родинного альбома оповідають, що на дозволі поцілуватися молодий спочатку цнотливо потиснув нареченій руку. Мешкаючи в Нових Санжарах подружжя народило першого сина, Євгенія. У цей же час Станіслав навчається у клінічній ординатурі, де під керівництвом Миколи Сухарєва працює над дисертаційною роботою «Спектрофотометричне діагностування жовтух».

У 1989 році, завдячуючи дружбі  із судинним хірургом Леонідом Сапуном, Станіслав став одним із засновників відділення судинної хірургії при Полтавській обласній клінічній лікарні ім. М. Скліфософського, яке функціонує і донині.

У 1990 році родина переїжджає до Полтави. Через рік там народився другий син, Олег. Відданий батько завжди прагнув дати дітям високу освіту. Старший син закінчив бакалаврат історичного факультету Полтавського державного педагогічного університету ім. В.Г. Короленка, магістратуру Національного університету «Києво-Могилянська академія» та аспірантуру Центру пам’яткознавства НАН України.

Молодший – навчався на біологічному факультеті Полтавського державного педагогічного університету. Відданий брат своєї старшої сестри Ніни Станіслав постійно був поруч у вихованні і її дітей – Володимира та Ольги і своїм прикладом спонукав їх до вибору професії. Остання постійно підкреслює, що  саме «Славік» став причиною її кар’єри медика.

У АТО «сєпари» стріляли і по медиках

У 2015 – 2017 роках майор медичної служби ЗСУ Калашник бере участь у Антитерористичній операції на Сході України. Один єдиний судинний хірург в усьому Секторі «М» сприяв створенню відділення судинної хірургії в Маріуполі, після втрати Україною Донецька. Зі спогадів Станіслава про АТО не можна було викинути диверсію сепаратистів. На підконтрольній території медичну машину обігнав «бусік», на ходу відкрилися його задні дверцята і з них по медиках було відкрито вогонь з крупнокаліберного кулемета. Тоді загинув охоронець Станіслава, а сам лікар майже добу ховався в лісі обабіч дороги.
На запитання, скільки провів операцій на війні, Станіслав завжди відповідав: «Чотири». Однак,  офіційний рапорт повідомляє про понад 300 хірургічних втручань, не рахуючи цивільну медицину. Він просто не рахував уламкові та кульові поранення, які є буденними на війні.

Демобілізувавшись, Станіслав оселився в Біликах, адже догляду потребували батьки, їх господа та садочок, з якого відкривається вид на все селище. Працював у Білицькій лікарні до її закриття. Олександр Федорович та Ганна Павлівна відійшли у кращі світи, поряд оселився старший син, зайнявши посаду директора Білицького краєзнавчого музею. Двір Станіслава ніколи не був порожнім, радо відкриваючи двері родичам, близьким та друзям. Цей будинок бачив шість поколінь роду Калашників. Постійними відвідувачами були і пацієнти, адже після перетворення лікарні в Біликах на центр первинної медицини, фаховий хірург залишився.

«Земський фельдшер» або «доктор Мортімер», – жартували рідні.

З початком повномасштабного вторгнення Москви, Станіслав, разом із травматологом Максимом Симоненком, організував хірургічну приймальню в колишній лікарні в Біликах та став медичним інструктором підрозділу територіальної оборони, віддавав себе лікуванню та реабілітації племінника, який отримав важке поранення під час оборони Харкова.

15 квітня 2024 року серце Станіслава Олександровича Калашника передчасно перестало битися. Слід добрих справ зібрав біля його гробу найближчих друзів та родичів. Життєвий шлях Станіслава став чи не найяскравішим втіленням негласного девізу хірургів «Consumor aliis inserviendo» – «Згоряю, світло даючи».

Рідні, близькі та друзі.

Подобається    1