Мистецтво брехні

Днями упіймав себе на певній зміні пріоритетів. Поясню, про що йде мова.

У перші дні, місяці і роки цієї страшної війни автор, як і мільйони інших людей, шукав для себе джерела інформації, яким хотілося б вірити.

А де ми всі зараз знаходимо подібні джерела? Правильно — у Інтернеті, у всіляких телеграмах, ютубах, хвейсбуках та інших месенджерах чи платформах для розміщення інформації.

І у всьому цьому безкрайньому океані інформації кожен із нас знаходить своє джерело. І його слухає, на нього дивиться, його аналітиці вірить.

Так було і в мене. Та хіба тільки в мене…. Пригадую зустрічі  з друзями, під час яких кожен розповідав-хвалився:

— А я слухаю лише того.

— А я довіряю лише цьому.

— А цей завжди правильно аналізує і його прогнози збуваються.

Та ось кілька днів тому під час чергової зустрічі з друзями звернув увагу на те, що під час тієї частини  розмови, що була про війну, вже ніхто нікого не згадує. Не згадує жодного блогера, жодного аналітика.

І подумав:

— О, не я один такий.

Адже кілька місяців поспіль вже нікого не слухаю, нікому не вірю.

І не лише тому, що прогнози всіх без виключення аналітиків уже тисячу разів не збувалися, і не тому, що вони елементарно набридли.

Просто згадав старезну фразу, яку приписують древньому китайцю Сунь Дзи.

А звучить та фраза наступним чином: «Війна — це мистецтво брехні»

Як правило, розбираючи сенс цієї фрази, акцентують увагу на мистецтві обману ворога, супротивника.

Мені ж вона видається глибшою. Як на мене, війни основані на брехні. Вони із брехні починаються, у атмосфері брехні тривають і брехнею закінчуються. А потім, уже після закінчення воєн, про них ще довго і натхненно брешуть.

І от тому й перестав дивитися, слухати, сприймати і вірити всім і всьому, хто пов’язаний з війною.

Адже всі ці блогери, усі ці аналітики із багатомільйонними аудиторіями, які говорять і показують нам війну і про війну, в тій чи іншій мірі є частиною цієї війни. Яка, як відомо, є мистецтвом. Чого? Читайте вище.

А ще всіх цих блогерів та аналітиків об’єднує одна спільна риса. Яка? А вони ж самі не воюють.

Але ж, як відомо, людська свідомість, якщо ти не просвітлений Будда чи православний старець або дервіш, не може бути абсолютно пустою. Вона все одно заповнюється інформацією.

І от упіймав себе на тому, що почав слідкувати за зовсім іншими людьми. От днями щиро радів світлинам, які у Фейсбуці виставляв мій «друг» по цій мережі Олексій Бутенко.

Для довідки: Олексій Бутенко — музикант і художник, уродженець села Китайгород. Колись писав про те, як він розмальовує автобусні зупинки в Китайгороді та Царичанці. Це було в 2021 році.

Зараз Олексій воює. Уже давно. У ФБ виставляє в основному дописи інших. Коментує.

А от днями почав виставляти свої фото із відпустки в Норвегії. Їздив туди до сім’ї.

І хтось із друзів жартома назвав Олексія «блохером». І побажав і надалі продовжувати блогерську діяльність.

І ви знаєте, як на мене, набагато цікавіше спостерігати за життям отаких людей. Які дійсно воюють, але не є частиною війни. Не є частиною брехні, як суперпопулярні мілітарі чи патріотичні блогери із мільйонними аудиторіями.

Такі не ведуть свої воєнні блоги. У них немає мільйонних аудиторій.

Але лише вони можуть розповісти правду про війну.

Колись таким був німець Ремарк. Він воював. А пізніше описав війну в своїх книгах, передусім у культовій   — «На західному фронті без змін». За це, за правду, Ремарка, до речі, дуже не любили і не люблять фашисти, комуністи, патріоти і націоналісти. Ну, всі ті, хто є частиною війни. Війни, яка, якщо вірити Сун Дзи, є мистецтвом чого?

Чи з’являться після цієї війни наші українські Ремарки, які напишуть правду і яких теж не любитимуть різні «істи» та «оти»?

Хочеться вірити, що знайдуться.

Хоча один із них, потенційних Ремарків, мій колишній колега Володя Паршевлюк, уже рахується зниклим безвісти…

Подобається    0