Бабуся на «цепку»
Цікаву, водночас кумедну і зворушливу історію розповіла днями Олена Білицька, переселенка із прифронтового міста Покровськ, яка знайшла собі прихисток у Кобеляках. Точніше, сама історія більше зворушлива, аж до пафосності, а ось ситуація, що мала в ній місце, є кумедною.
Взагалі в цьому номері «ЕХО», окрім згадок про загиблих на війні земляків, — лише хороші новини. Це — і погано, і добре одночасно.
Погано через те, що неписаний закон журналістики безапеляційно стверджує, що добре продаються лише погані новини. А практика це лише підтверджує. Такою вже є недосконала людська природа, що люди, нібито мріючи лише про хороше, цікавляться і обговорюють лише погане. Як кажуть, «Ніхто не зверне увагу на повідомлення про те, що потяг прибув за розкладом, але всі прочитають про те, що він зійшов із рейок».
Але ж і зациклюватися лише на поганому не можна. Інакше втратиш бажання жити і щось робити в цьому житті. Так що давайте дізнаватися і про хороше, і про кумедне в ньому.
… Про те, як Олена Білицька приїхала в Кобеляки із Покровська, як знайшла тут прихисток та нових друзів і однодумців, редакція «ЕХО» вже повідомляла в публікації під назвою «У Кобеляках живуть дуже хороші люди».
Семидесятирічна жінка практично все своє життя провела в місті Покровськ. І виїхала з нього лише тоді, коли лінія фронту наблизилася до самої межі містечка.
Зараз Олена Білицька живе в Кобеляках і мріє про те, коли повернеться в рідний для неї український Покровськ.
Але, як натура дуже активна, Олена Володимирівна не може вести звичайне розмірене життя пенсіонерки. У Кобеляках вона дуже швидко знайшла не лише нових друзів, а й нові справи. Зокрема, вона продовжує почату ще в Покровську волонтерську діяльність.
У минулому році через голландський благодійний фонд «Дихання» отримала і передала на потреби місцевих бюджетних закладів кілька бензинових електрогенераторів.
А ось днями ті ж голландці висловили готовність передати в Україну кілька десятків милиць і костурів. Ці сучасні європейського зразка засоби допомагають у пересуванні як людям похилого віку, так і пораненим чи травмованим військовим.
Але виникла проблема. Потрібно було знайти громадську організацію, яка б отримала гуманітарний вантаж.
Білицька згадує:
— Я пішла в міськраду. Щоб нікого не відволікати, знайшла документ про громаду, зокрема і розділ про діючі громадські організації. Їх там було названо чотири. Я вибирала фактично навмання. Вибрала «Кобеляки допоможуть». І через них отримала гуманітарний вантаж. Дуже вдячна Юрі, який керує цією громадською організацією.
Керівник ГО «Кобеляки допоможуть» Юрій Дейнека, у свою чергу, говорить:
— А я не можу не подякувати співробітникам «Нової пошти». Так вийшло, що відправник вантажу не позначив його, як гуманітарний волонтерський. І от мені приходить посилка, за яку потрібно платити 2 тисячі гривень. Нібито й не колосальна сума, але на той момент її не було. І тут увімкнулися співробітники «Нової пошти». Олександр Вальваха, який працює в кобеляцькому відділенні служби доставки, дав пораду, як діяти, допоміг у оформленні документів. Співробітниця «гарячої лінії» Нової пошти в Києві теж з розумінням поставилася до нашої ситуації. І теж допомогла. І в результаті, за доставку гуманітарного вантажу платити не довелося. Зрештою, костури і милиці отримали. Але їх потрібно було десь скласти і зберігати. І знову не обійшлося без допомоги хороших людей. На зустріч волонтерам пішли працівники Кобеляцької міської бібліотеки. Вони знайшли в себе куточок для зберігання милиць.
Почали роздавати гуманітарку. І тут виникла ситуація.
Згадує Олена Білицька:
— Приходить до мене жінка. І каже, що їй потрібен засіб для пересування для її мами. І зазначає: «Бо вона у мене «на ціпку». Так у Кобеляках кажуть про людей, яким потрібен ціпочок, костур для пересування. А я то російськомовна. Так, я зараз активно вчу українську мову, але ж словниковий запас ще обмежений. І от я чую, що мама цієї жіночки «на цепку». І думаю: Боже, що ж це відбувається, навіщо вони стару жінку на цеп посадили?
Звичайно, все прояснилося. І всі разом посміялися. Але ситуація на цьому не завершилася. Через день знову приходить жінка, яка брала костур для мами. І розповідає, що її тато, побачивши, що дружині принесли красивий і зручний ціпочок, розплакався. Йому стало образливо, що його обділили. Довелося видавати ще один ціпочок на сім’ю.
Отака історія про хороших людей і хороші справи, які вони роблять.
Було б бажання робити добро. А місце і час для цього завжди знайдуться.
Додати коментар