Невірною дорогою йдемо, ой, невірною

Ніколи не приховував свого незадоволення надмірним, на мою суб’єктивну думку, захопленням цифровими технологіями, яке характерне для України та українців. Особливо в тій частині, де мова йде про взаємодію влади і громади. Чи народу, якщо можна вжити таке слово.

Часто доводиться чути і читати, як українські чиновники хваляться тим, що рівень надання цифрових послуг в Україні ледве не найвищий у Європі. Мовляв, у нас і Дія діє, і Резерв резервує, і Е-підтримка підтримує.

Ну, скажемо так, далеко не завжди воно і діє, і підтримує. Хоча чиновники і рапортують, що ми, мовляв, займаємо четверте місце на планеті земля по рівню надання державних послуг у «цифрі». Попереду нас лише Південна Корея, Данія та Естонія.

Ну і? І що з того?

Спілкуючись із родичами та знайомими, які давно живуть за кордоном, зокрема і в Європі, не раз і не двічі чув від них, що в їх державах і до цього часу повідомлення від державних, а то й приватних структур надходять виключно у паперовому вигляді. Їх приносить і вкидає в скриньку звичайнісінький листоноша. І ніяких тобі емейлів, вайберів, телеграмів чи ватцапів.

І ніхто нікуди не поспішає, і навіть не намагається надати чи отримати послугу миттєво. І нічого, живуть. При цьому живуть набагато краще за українців.

Чомусь там у Європі в світі, де демократія з’явилася дуже давно і де до волі народу нібито й до цього часу прислухаються, не поспішають перевести у віртуальний світ всі без виключення процеси. І не в останню чергу через те, що вважають невпорядковану законом і волею народу цифровізацію загрозою фундаментальним правам людей.

А ми поспішаємо, ми рапортуємо. До речі, у державі, з якою ми воюємо — це та, що зветься рашка, теж цифровізують життя повним ходом. І темпами, схожими на українські. І це теж насторожує.

Та перейдемо до конкретики.

Ось днями наткнувся на вельми красномовний випадок, що підтверджує тезу про небезпеку надмірної цифровізації процесів у державі.
У цьому номері «ЕХО» є окрема стаття про можливу незаконність перейменування села Сухинівка.

Знаєте, що найкумедніше і, водночас, найтрагічніше в ситуації із перейменуванням цього та інших сіл? Скажу. Оте «най» стосується того, як влада «блискуче» використала цифрові технології для того, щоб нав’язати народу чиюсь волю.

Як вони діяли… У нас же демократія? Демократія! У нас цифровізація? Цифровізація! От вони й запитали в сухинян про їх бажання змінювати чи не змінювати назву села через інтернет-платформу ЕДЕМ. Запитали? Запитали! Люди сказали? Сказали!

Аж 12 чоловік, чиї імена чи псевдоніми нікому не відомі, вирішили долю села. І нікого не хвилює, що в Сухинівці живуть  в рази більше людей. Не хвилює і те, що вони були проти перейменування. Не хвилює і те, що в десятків, якщо не сотень людей забрали можливість звично прийти і проголосувати, вкинувши в урну паперовий бюлетень. І що в багатьох бабусів і дідусів просто немає фізично ні смартфонів, ні вільного доступу до Інтернету.

Замість цього є «цифрова воля» 12 сухинян. А може й не сухинян. Хто це може перевірити?

А може то якийсь хакер взяв та атакував ЕДЕМ?

А уявіть, якщо хтось із якогось не зовсім доброго дива надумає проводити вибори через Інтернет! Це ж по справжньому безмежне поле для маніпуляцій і фальсифікацій!

Так що не надто захоплюйтеся цифровізацією. Як на мене, мінусів там більше, аніж плюсів.

Я завжди своїм молодшим і значно оцифрованішим друзям навожу один приклад.

Ну чому 20 років тому в мене і у всіх інших людей вистачало часу, щоб вистояти довжелезну чергу на пошті для того, щоб отримати посилку чи зробити комунальний платіж? А зараз інколи на те, щоб пару раз виконати дії в Приват24, ні часу, ні сил не вистачає.

Мовчать. Нічого не кажуть. Бо і в них теж самісіньке, не дивлячись на різницю у віці.

Подобається    0