Без сміття чи в смітті?
Майже однакові вирази — «Жити без сміття» і «Жити в смітті», а які різні в них сенси.
Чи можна жити без сміття? Напевне — ні. У всякому випадку, в тому майбутньому, яке можна уявити, навпаки, людство із кожним роком все більше й більше споживає. А якщо збільшується споживання, то неминуче зростає і кількість відходів.
Не так давно мав дискусію із ровесником, котрий, як і автор цих рядків, народився в часи Радянського Союзу. Співбесідник, звично, для поважного віку бурчав про те, що «ось тоді було краще».
Не знаю, що «тоді» було краще. Як для мене, то справжнє «краще» радянських часів полягало виключно в моєму молодому абсолютному здоров’ї і живих батьках. Все. Більше нічого «кращого» згадати не можу.
Але то таке. У кожного своє бачення і кожен має на нього право.
Та в процесі нашої із ровесником дискусії ми дійшли до того моменту, коли прозвучала фраза «Навіть «мусорок» тоді не було. А зараз? Он їх скіляки. Вже не знають, що із тим сміттям робити».
От із приводу відсутності в радянські часи «мусорок» був змушений погодитися. Дійсно, в ті часи смітників практично не було. Але пояснюється це дуже просто. Тоді просто нічим було смітити. Адже товарів у магазинах було настільки мало, що використовували при покупці повністю. Зношували, доношували, ремонтували, лагодили, не викидали майже нічого. Не було і такого поняття, як упаковка. Пригадую, як мені із якогось мегаполісу привезли поліетиленовий пакет. Ох і модним я із ним був! Крутий пацан — пакета має. Хто тоді жив, той має пам’ятати, що так і було.
І людей із зайвою вагою тоді було дуже мало. Через те, що мало їли і багато працювали фізично.
А зараз, у епоху тріумфу всеперемагаючого суспільства споживання, люди споживають аж надто багато. Звідси — і сміття, і зайва вага у 80 відсотків населення.
І така тенденція є типовою не лише для України. Щось схоже відбувається в більшості країн світу. Приміром, ще років двадцять тому неможливо було уздріти товстого китайця. А зараз і китайці почали жиріти. І, паралельно цьому, — смітити. Так що людство ще довго житиме із сміттям.
Так, є кілька держав, їх, напевне, можна перерахувати на пальцях рук, де проблема із відходами вирішена на 95 відсотків. Німеччина, приміром.
Але й німці до цього (читай, до вирішення проблеми) йшли десятиліттями, якщо не століттями.
Колись Віллі Вайбель, почесний громадянин Кобеляк, німець, який протягом усього життя допомагав українцям, під час одного з візитів до нашого містечка розповідав, як його батько, дізнавшись, що маленький Віллі викинув під час пішохідної прогулянки папірець-упаковку із цукерки, примусив сина долати кілька кілометрів, аби знайти те сміття.
І такий примус до порядку, разом із багатомільярдними капіталовкладеннями в переробку відходів, зробили Німеччину зразком для всього світу.
У нас не так. Безумовно, не так. У нас, чомусь, примус дітей до порядку ледве не до злочину прирівнюється.
І багато-багато мільярдів на переробку відходів в Україні немає. І не дадуть їх нам, доки йтиме війна.
Але ж це не означає, що, живучи із сміттям, можна в ньому й жити.
Днями кобеляцька влада оголосила про початок роботи майданчика по перевантажуванню, а в майбутньому — і сортуванню відходів.
Не всі цим задоволені. Напевне, незадоволених більше, аніж троє пікетувальників, які миттєво, нібито за вказівкою, вийшли на протест.
А от мені, приміром, дії кобеляцької влади щодо вирішення проблеми із сміттям подобаються. Є в них, у цих діях, системність. Отже, має бути і позитивний результат.
До речі, нинішня кобеляцька влада нічого нового не вигадала. Про те, що саме на території колишнього асфальтного заводу має бути сортувальна станція, мені особисто доводилося чути ще з уст Олександра Ісипа, який керував містом на початку 21 століття.
І ось мрії стають реальністю.
Але одним лише перевантажувальним майданчиком проблему не вирішиш. До цієї великої дії мають доєднатися тисячі менших. І спільні, нехай і малі, зусилля дадуть один великий результат.
Як приклад. Днями, розвозячи газету по пунктах реалізації, біля одного із магазинчиків затримався. Адже побачена картина приємно вразила.
Власники магазину самі із підручних матеріалів виготовили маленькі урни для збору різного виду відходів. Це — і естетично, і збір відходів полегшує.
Власниця магазинчика розповіла:
— Результат є. Відвідувачі кидають стаканчики до стаканчиків, скляні пляшки до пляшок. Інколи «промазують». Але в основному роблять усе правильно.
Так, всі ми інколи «промазуємо». Причому — у всіх життєвих проявах. Ну на те ми і люди, а не Боги.
Але якщо потихеньку, помаленьку, але постійно і системно діяти, то все вдасться, все вирішимо — і з сміттям, і з кацапами.