Кому причеп за 1200 і орхідеї по 65?

Пригадую один випадок із життя.

Було це давно. Навіть не пам’ятаю, скільки років тому, але було настільки давно, що в той час ще не існувало не те, що соцмереж, а навіть мобільних телефонів. А більшу частину інформації українці отримували із телевізора, радіо та паперових газет.

У той час у видавців преси великою популярністю користувалася кобеляцька типографія. Так-так, було в Кобеляках таке підприємство, що обслуговувало не лише район, а й виконувало замовлення з усієї України.

Для молоді, довідково: розміщувалася типографія в тій будівлі, де зараз працює перше відділення Нової Пошти.

І от у тій кобеляцькій типографії, оскільки вона була на той час досить сучасною і потужною, друкувалися бланкова продукція, газети і навіть книги.

І друкувалося в Кобеляках суперпопулярне на той час видання, що називалося «Жовта газета». Його засновник, зрозумівши кон’юктуру ринку, заснував першу в Полтавській області газету безкоштовних оголошень. Через «Жовту газету» продавалось і куплялось усе, що було в легальному обігу.

Звичайно ж, кобелячани, які працювали в типографії, отримували ексклюзивну можливість читати «Жовту газету» ще до того, як вона потрапляла в продаж. І користувалися цим привілеєм. Адже можна було зробити покупку потрібного товару ще до того моменту, коли про його продаж дізнавалася вся Полтавська область. У період товарного дефіциту, а він ще тоді був, цей факто мав неабияке значення.

І от одного дня до автора цієї статті в його робочий кабінет (а працював тоді автор у районній газеті «Колос») забігає знайомий. Він працював в одному із комерційних офісів, що базувався в будівлі типографії.

Забігає із буквально палаючими очима, показує оголошення в «Жотвій газеті» і запитує:

— Порадь, що робити. Тут машину за тисячу доларів продають. «Дев’ятку» (від автора: ВАЗ-2109), майже нову. У Полтаві. Адреса є, а телефона немає. Хочу їхати купляти, що скажеш?

— Та що скажу. Не буває такого. Щось тут нечисте. Я б не їхав.

— Та й мені не віриться. Але ж так дешево. А в мене такі гроші є. І оголошення ще ж не надрукували. А завтра про цю машину вся область дізнається.

— Можу повторити, що так не буває і я б не їхав. Якщо поїдеш, то хоч всі гроші із собою не бери і скажи, де тебе шукати.

Звичайно ж, знайомий поїхав. І вже ввечері розповідав про результат своєї проїздки.

Каже:

«Ну, я поїхав першим автобусом, тим, що в 5,30 ранку. На місці був десь у 7:15–7:20. Дзвоню в квартиру. Відкриває двері дядько і «з порогу» мені каже:

— Ти по машину?

— Ага.

— Ти вже третій за ранок. Уявляю, що буде завтра-післязавтра. А машини в мене немає і не було (від автора: нагадую, що газета із оголошенням ще не вийшла в друк)».

А потім дядько розповів, що його донька посварилася і порвала стосунки із своїм залицяльником. А той виявився досить мстивим і, водночас, вигадливим. І почав давати в «Жовту газету» оголошення про продаж різних товарів за дуже дешевою ціною і при цьому вказувати адресу квартири своєї колишньої дівчини, яка жила із батьками.

Закінчуючи розповідь про свою невдалу поїздку, мій знайомий, регочучи, сказав:

— А ще той дядько розповів, що перед цим та падлюка розмістила оголошення про продаж будівельної деревини за ціною, вп’ятеро нижчою ринкової. То в двір до дядька із 5‑ї ранку «КАМАЗи» почали приїжджати.

З того часу нічого не змінилося

Навіщо я розповідаю історію ледве не сорокарічної давності. Та тому, що з того часу нічого не змінилося. На зміну газетам безкоштовних оголошень прийшли інтернетні соцмережі чи різні месенджери.

Але люди, як і сорок тисяч років тому, не позбулися такої риси, як жадібність. Напевне, то природою так закладалося.

А один із проявів жадібності — це прагнення «шари», тобто чогось дуже дешевого або отриманого із найменшими зусиллями. Погодьтеся, що практично в кожного із нас в житті бували моменти, коли бажання «шари» затьмарювало голос розуму. І ми робили вчинки, які важко назвати розумними.

Але сорок років тому — то був нехай і дуже злий, але жарт. Зараз же, у більшості випадків, за пропозицією «шари» стоять зовсім інші наміри. У гіршому випадку, вас банально ошукають, як зараз модно говорити, «кинуть на гроші». Тобто ви заплатите за ну дуже дешевий товар і навіки попрощаєтесь із своїми грошима.

Але протягом останнього року з’являються й інші варіанти, як можна використати легковірних любителів «дешевої рибки».

Ось, приміром, зараз у соцмережах, особливо у ФБ, дуже часто створюють цілі спільноти, в яких пропонують, знову ж, дуже дешевий товар.

Зайдеш на подібну сторінку — і очі розбігаються, а серце починає посилено калатати. Тут тобі і автомобільний причеп за 1200 гривень, і кубометр колотих дров за 600, і орхідеї за 65 гривень за рослину (бо магазин закривається).

Читаєш коментарі і бачиш, що люди таки втрачають розум і починають вірити, що їм дійсно пощастить придбати щось дуже потрібне й дуже дешеве.

Через професійну цікавість спробував зробити «покупку», побачивши подібне оголошення. І тут почалося.

• Перейди за таким посиланням.
• Зайди на таку сторінку.
• Підпишись на оцей Телеграм-канал.

До речі, сам Телеграм попереджає, що в таких випадках із вами спілкується не жива людина, а так званий «бот». Про це сигналізує відповідна позначка.
Але в більшості випадків люди вже просто не бачать тих позначок.

 

Що ж відбувається?

Насправді, ніяких дешевих товарів і, тим більше, їх продавців, не існує в природі. Таким чином вас просто примушують підписуватися на той чи інший телеграм-канал.

А люди, які створюють такі сторінки та «ботів», продають вас, як підписників, отримуючи нехай і невеликі, але гроші. Ну та зрештою, вони, такі люди, і не надто напружуються.

А з чим залишається легковірний любитель «шари»?

Як правило — із марними сподіваннями, «розбитими» мріями і зіпсованим настроєм. Ну і ще стає підписником не потрібних йому телеграм-каналів.

Не будьте легковірними, «шара» буває лише в мишоловці.

Подобається    0