Доки діти сміються, цей світ має шанс

Коли над землею сходить сонце, дитина має бачити його крізь чисте вікно, а не крізь тріщини від вибухів.

Бо дитинство — це не гуркіт сирен, не холод у підвалах і не страх у маминих очах. Дитинство — це ранок у домі, де пахне запашним хлібом, де кіт муркоче на підвіконні, а мама лагідно кличе до сніданку. Це перший сніг, що падає на теплі долоні, шелест вітру в саду, сміх між дворами і наївна віра, що весь світ створений для добра.

Та війна прийшла раптово — грубо, без попередження, як буря, що вириває з корінням спокій. Вона зламала іграшки, розкидані в дитячих кімнатах, і змусила малюків знати слова, яких вони ніколи не повинні були чути: «обстріл», «укриття», «вибух». Дитячі сни наповнились тривогою, але навіть у темряві вони продовжували мріяти. Бо мрії — то найміцніші крила, які не може знищити жодна війна.

Діти малювали на клаптиках паперу мир — сонце, що усміхається, і будинки, у яких усі повернулися додому. Вони гралися камінцями, уявляючи, що то кольорові цукерки. Вони вчилися розпізнавати небо — не за кольором хмар, а за звуком тиші після сирени. І навіть тоді, коли дорослі втрачали надію, діти її берегли — у своїх очах, у долоньках, у кожному малюнку.

А світ, дивлячись на ці дитячі серця, сповнювався вдячністю. Бо саме діти нагадують людству, що навіть у мороці можна знайти світло. Їхні усмішки — то молитва, що лунає без слів. Їхні очі — це дзеркала, у яких відбивається майбутнє. І якщо ми збережемо дитинство — ми збережемо людяність.

Війна колись зікінчиться. Замовкнуть гармати, повернеться пісня жайворонка, зацвітуть поля, і знову пролунає дитячий сміх. Діти бігтимуть босоніж по росі, ловитимуть метеликів, садитимуть дерева й питатимуть у батьків: «А що таке війна?» І, може, тоді дорослі зітхнуть і скажуть: «Це те, чого вже більше не буде».

Бо життя сильніше за біль, а любов — сильніша за зброю. І поки дитина сміється — світ має шанс залишитися живим.