За страх потрібно платити

Є такий відомий вислів про те, що за все в цьому житті доводиться платити. Залишимо осторонь його філософську складову щодо Божого чи кармічного і обговоримо суто матеріальне.

Конкретніше — грошову плату. Грошима ми платимо не лише за речі матеріальні, а й за наші відчуття та думки. У тому числі, і за наші страхи. У більшості випадків, страхи надумані, вигадані нами.

Згадати про цю тезу примусив один телефонний дзвінок до редакції і розмова, що відбулася після нього.

Телефонувала жінка. Вона висловила чи то претензію, чи задала риторичне запитання.

Жінка прочитала статтю в «ЕХО» про випадок із життя кобеляцького пенсіонера, людини з інвалідністю Григорія Телятника.

Григорій Григорович розповів про свої поневіряння під час лікування в Кобеляцькій лікарні. У тому числі і про те, що йому та дружині доводилося за власні кошти купляти медикаменти і супутні матеріали.

Публікація із одкровеннями Телятника викликала інтерес серед громадськості. Зацікавилися нею і представники влади. І зараз відбувається поки що неформальна перевірка описаної Григорієм Григоровича ситуації. Особливо — того моменту, коли, за словами інваліда, йому довелося їхати із лікарні в багажнику автомобіля.

Факт дійсно кричущий. І виконуючий обов’язки міського голови Василь Кіптілий в розмові із автором статті навіть висловив сумнів у тому, що подібне могло статися. Але наголосив, що перевірка правдивості слів Телятника відбудеться. Але в цій редакційній мова піде не про це. Про те, чи відбулася перевірка, чи говорив інвалід правду і чим усе це закінчилося, ми повідомимо пізніше.

.. Жінка, яка телефонувала, сказала:

— Я щось нічого не можу зрозуміти. Рік тому Філоненко після спілкування із головним лікарем Горбенком писав, що безкоштовні медикаменти в лікарні є. А тут уже пише, що ліків немає і навіть інвалідам доводиться купляти їх за власні гроші. Я рік тому лікувалася, то теж за все платила.

При цьому кобелячанка розповіла, що їй довелося платити і за хірургічне втручання. Нібито все відбувалося наступним чином:

— Я спитала інших пацієнтів, скільки коштує операція. Мені сказали. Я — заплатила.

Свято вірить вона і в те, що медики здають в аптеку «зайві» ліки та супутні матеріали, що купляють хворі. Хоча, відверто кажучи, досить важко уявити механізм здачі й отримання коштів лікарем із аптечної мережі. Як це аптека проводить по бухгалтерії? Та й згідно з українським законодавством, придбані медикаменти поверненню не підлягають.

Насправді, я в цьому майже на сто відсотків впевнений, ситуація із медикаментами в кобеляцькій та й в інших лікарнях наступна.

Безкоштовні ліки є. Звичайно, не всі, а лише ті, придбання яких за бюджетні кошти передбачено відповідними документами. Але не у всіх лікарнях, цих безкоштовних ліків вистачає для всіх пацієнтів. І тоді медики йдуть по шляху найменшого спротиву — пишуть список того, що потрібно купити самому хворому. Бо медики знають — завтра можуть привезти хворого, який не буде мовчати, а вимагатиме саме безкоштовних ліків. І йому все дадуть. Або завтра привезуть такого пацієнта, якому просто нічим платити за ліки. І йому теж дадуть.

Розповідаючи свою історію, жіночка одразу попередила, що свого прізвища називати не буде. І пояснила це побажання страхом. Мовляв, їй ще доведеться звертатися до лікарів. І вона боїться чи то їх помсти, чи того, що її неналежним чином лікуватимуть.

Тут не можна утриматися від вже своїх риторичних запитань.

А як лікар може помститися? Хірург заріже під час операції? Чи медсестра щось не те вколе?

Ось Телятник розповів свої історію. І що, його зарізали чи із лікарні викинули? Та начебто ні. Навпаки, перевіряють, як так могло статися, що інваліда залишили без уваги.

А якщо людина, котра потрапила в лікарню із гнійним апендицитом чи іншою патологією, не має грошей, то її не оперуватимуть? Ви в це вірите? Особисто я — ні.

Або давайте уявімо ситуацію. Завтра всі без винятку хворі перестали засовувати гроші в кармани лікарям, батьки учнів — педагогам і далі по списку.
І що, медики враз перестануть лікувати, а педагоги вчити? Знову ж, я особисто в це не вірю.

А ось у те, що люди в більшості випадків власними грошима платять за власні страхи — вірю. І описаний випадок є черговим цьому підтвердженням. Людина рік мовчала. Мовчала тоді, коли їй довелося платити. І зараз боїться.

А ось інший — теж «свіжий», але протилежний по своїй суті випадок.

У Михайла Шевченка талі води почали заливати садибу. А Михайло Іванович по своєму характеру людина, яка не мовчить.

На ноги були підняти всі — виконуючий обов’язки міського голови, керівник комунального підприємства, керівник місцевого підрозділу ДСНС, із Полтави прибув представник шляхової організації і ціла бригада працівників на автобусі.

І все це відбувалося по дзвінку звичайнісінького пенсіонера. Так, Михайло Шевченко колись працював у поліції. Але з того часу минули десятиліття і ніякого значення колишня, цілком рядова посада Шевченка ні на кого не має. Але «шухер» він підняв грандіозний.

Чому так? А Шевченко прямо говорить:

— Головне — не мовчати. І не боятися. Нехай мене бояться.

І тут із ним важко не погодитися. Якщо не мовчати, то боятися вже будуть вас, а не ви.

І вам точно не доведеться платити власними грошима за те, що ви можете і повинні отримати безкоштовно.

Якщо ж боїтеся, то платитимете. Медсестрі — за укол, хірургу — за помах скальпеля, вчителю — за оцінку дитині. І так далі, і тому подібне.

А коли доводиться чути, що людина мовчить і платить за те, що їй хтось щось, колись і якось помститься, щось погане зробить чи поробить, то одразу починаю порпатися у власній пам’яті. Адже за 35 років роботи в журналістиці про кого тільки «погане» не писав, кого не критикував. А от якоїсь «помсти» пригадати не можу. Ніби й хата не горіла, і машина. Згадую інших кобелячан, які критикують і не бояться. Так і в них нібито ніхто хати не палив, їм руки-ноги не ламав.

Так що не вигадуйте собі страхів. І хата не згорить, і гроші ціліші будуть.

Подобається    0