Блог: Блог Олега Дубини
Автор: olegda
Два місяці тому був зіграний фінальний матч EURO 2012. Європейська преса та політики чекали на наповнений скандалами турнір, а на противагу цьому отримали футбольний фестиваль, які поляки та українці разом провели на найвищому рівні. Мені пощастило стали частиною цього футбольного свята. Про власні враження від турніру і піде мова в цій розповіді.
Слова подяки
В першу чергу хочеться висловити вдячності людям, без яких я б ніколи не побачив протистояння найкращих футбольних шкіл Європи: Іллі Хохлову (голові служби фотокореспондентів football.ua), Віталію Клочко (найкращому водію серед усіх, яких я знаю), рідним батькам (за віру в мене), Марії Олексіївні Булигіній, Миколі Кіях, Ользі Панчишин (всі – Львів) та Роману Матюхову.
Мрія
Сидячи перед екраном свого телевізора в день оголошення результатів голосування по вибору господарів чемпіонату Європи (18 квітня 2007 року) я мріяв про те, щоб найбільший європейський футбольний турнір прийняли українські та польські міста. В результаті вибір пана Мішеля Платіні та голосуючих представників UEFA зупинився саме на нашій спільній з поляками заявці. Нашим країнам випав історичний шанс заявити про себе. Як в принципі і в мене …
UEFA
На відміну від матчів чемпіонату України, де заявку на акредитацію ти можеш надіслати за декілька тижнів до початку футбольного сезону, UEFA має набагато жорсткіші правила відбору преси на свої турніри. Головна відмінність – всі розмови стосовно своєї участі в турнірі потрібно було вести лише через UEFA.
Заявку на турнірну акредитацію (Tournament Pass), яка дає права відвідувати стадіони, але … не в дні матчів я подав ще 19 грудня минулого року. Підтвердження довелося чекати трішки більше 3 місяців. За цей час мої роботи (так як я подавав заявку на «фотограф», то й перевіряли лише фотоогляди) та особисту персональну інформацію перевірили UEFA та … СБУ.
Слід зазначити, що акредитація на турнір надавала право журналістам вільно користуватися громадським транспортом у приймаючих містах EURO – 2012 до закінчення турніру, але це не поширювалося на поїздки між містами.
9 березня отримав електронний лист "UEFA EURO 2012™ Accreditation Request CONFIRMED”, в якому вказувалося, що мою заявку на отримання акредитації підтверджено та що мені присвоюється персональний номер на турнірі (441323). Тепер залишалося отримати SAD’и, дозвіл на які довелося чекати ще два місяці…
SAD (Supplementary Access Device) - це акредитації на події, пов'язані з проведенням на стадіоні конкретного матчу. Їх не можна було використовувати без наявності загальної (турнірної) акредитації на турнір. Ці акредитації (за умови, якщо вони підтверджені UEFA) дозволяли журналісту відвідувати передматчеву прес-конференцію за день до матчу, бути присутнім на трибунах стадіону в секторі для ЗМІ під час матчу, відвідувати післяматчеву прес-конференцію та мікст-зону для спілкування з гравцями команд.
SAD’и необхідно було забрати не пізніше, ніж за 60 хвилин до початку матчу. В іншому випадку акредитації людей, які запізнилися, передаються журналістам з так званого "списку очікування", тобто тим, хто запитував акредитації, але з якихось причин не потрапив до числа отримання. Якщо «запізнілих» виявлялося більше, ніж представників "списку очікування", то вони отримували можливість опинитися в цьому переліку і все ж таки отримати свої акредитації.
Журналісти, які не забрали свої акредитації на якийсь з матчів один раз, отримають попередження («yellow card») по електронній пошті. У разі повторення даної ситуації висилалося ще одне попередження (яке перетворювалося в «red card») та автоматично призупинялася дія отриманого цими журналістами підтвердження доступу на матч.
За той час, який я працював на турнірі, я декілька разів ставав свідком такого «блокування» журналістів. На такому рівні правила однакові для всіх!
Всі дозволи та підтвердження я отримав 9 травня. День Перемоги як не як =)
Львівська казка
Першим містом моєї футбольної подорожі стала столиця Галичини – Львів.
Місто Лева – це Європа в середині Україні. Ні Харків, ні Донецьк, ні навіть Київ не зберегли того історичного шарму, який зуміла зберегти Західна столиця. Місто кохання, любові, пристрасті та різноманітних історій. Все перелічене стосується Львова – історичного центру України.
На мою особисту думку Львів – найчарівніше місто в Україні, а під час EURO воно стало ще й однією з футбольних столиць світу.
Щоб побачити красу старовинного діаманта України я приїхав у Львів за день до мого першого матчу (Німеччина – Португалія), але перед спогляданням міста мені спочатку потрібно було отримати акредитацію на турнір.
Акредитаційний центр EURO 2012 у Львові знаходився поряд зі стадіоном з лівого боку від входу, тому шукати його довго на щастя не довелося. Проблема була лише одна – відстань від центру міста до стадіону складає близько дев’яти кілометрів.
Сама процедура акредитування зайняла близько 10 хвилин (завдяки чарівній львів’янці Олені). Сфотографували на Web-камеру, перевірили дані – і в руках у мене лежала завітна акредитація фотокореспондента. В подарунок до неї від UEFA я отримав фірмовий рюкзак (він міг «роз’єднуватися» на два: один для документів та фотоапаратури, а інший – для ноутбука) та жменьку різноманітних сувенірів (найбільш цікавий серед них – Venue Radio. Це radio + mp3, за допомогою якого можна було слухати післяматчеві коментарі тренерів та гравців, які передавалися через спеціальну радіохвилю. Цікава штукенція я вам скажу =).
Після «ліричного футбольного відступу» я вирушив в подорож вуличками старовинного Львова.
Красу міста не можна передати словами. Її потрібно бачити власними очима. Друзі, це не реклама, а приємна дійсність! Українське місто, яке довгий час належало Польщі, стало як червоне вино ігристим, неповторним та чарівним. Особливою родзинкою міста Лева є його історичний центр, який занесений до світової спадщини UNESCO .
В день початку EURO німці окупували історичне серце міста – Площу Ринок. Було їх тут неймовірно багато. Конкуренцію їм складали сусіди-поляки, яких можна були взнати за дзвінким співом. Щоб бодай трішки розбавити «німецько-польський коктейль», місцеві українці одягли всі скульптури, які знаходилися на площі, у вбрання рідної збірної. Цікаво було зі сторони спостерігати за Нептуном, який відтепер вболівав за збірну України =)
Проходячи вуличками Львова та піднімаючись сходами парку «Високий замок» (на самому його верху відкривається неймовірно чудовий вид на місто) мене не покидало відчуття, що місто створено для закоханих та є хорошим місцем для знаходження свого кохання. Стародавні стіни сотні років бережуть в собі історії кохання, освідчень та відчуттів сердець. Можна лише заради цього подолати сотні кілометрів, щоб знайти своє щастя на все життя.
Ввечері, після «важкого» дня, я відпочивав у міській фан-зоні, переглядаючи з німецькими, польським, португальськими, іспанськими, шведськими та звісно українськими фанами матч-відкриття EURO 2012, в якому зустрічалися Польща та Греція. Поляки перед грою в один голос говорили лише про перемогу, а після самого матчу раділи навіть нічиєї.
Набридли звичні кафе? Хочете цікаво провести час? Тоді «Криївка» до ваших послуг. І справді більш незвичного закладу я ще не бачив. Обставлений під таємничу схованку бандерівців ОУН-УПА цей заклад б’є всі рекорди по оригінальності. Цього коштують лише одні назви страв в меню (яке до речі оформлене під партизанську газету 30-40-х). Наведу лише декілька прикладів: свинина в пиві "Жорік ходе хох”, криченик телячий з шпондером "Викрутаси з автоматом”, борщ ”Перше причастя”, москалики п’яні карасевидні, яловичина грильована "Альошка із Гебе” та інші. Зазначу, що всі страви неймовірно смачні, але трішки дорогуваті. Але повірте на слові, ви не пожалкуєте, завітавши сюди.
Вночі перед матчем практично не спав. Нагадувало про себе хвилювання (все таки не кожного ж дня працюєш на такому рівні). Окрім споглядання зірок робити було нічого, тому я вирішив подивитися якийсь фільм «на футбольну тему». Вибір пав на "Les Arbitres”. Я не чекав від фільму нічого особливого, проте визнаю – він мене вразив. Вперше можна було побачити життя арбітрів «з середини», їхні ритуали, помилки та просте життя, а "Father and Son” у виконанні Ронана Китинга можна слухати безкінечно.
…За три години до матчу я вже був біля «Арени Львів». Людей було не просто багато, а ДУЖЕ багато. Здавалося, що вся Європа завітала на стадіону.
Перевірка речей зайняла близько 2 хвилин. Цікаво, що металошукач спрацював, коли охоронець навів його на лівий карман моїх брюк. А там були…лише 5 гривень =). Представник з Англії посміхнувся, побажав успішного матчу та «щоб наступного разу гроші були в іншому місці».
Для фотографів у львівському стадіоні була обладнана окрема кімната. Ніхто ні в чому не був обмежений. Була безкоштовна вода, пиво (проте лише Carsberg), швидкісний Інтернет (завантаження – 70mbit/s, віддача – до 120mbit/s), близько 15(!) телевізорів (щоб скоротати час ми всі дивилися перший матч ігрового дня Нідерланди – Данія) та волонтери, які завжди могли допомогти.
За 120 хвилин до початку матчу я отримав Pitch (допуск на матч) з персональним номером свого сидіння. На першому матчі EURO мені випало сидіти недалеко біля фанів збірної Німеччини. З першої до останньої хвилини вони підтримували свою збірну, а вона їм за це відплатила стартовою перемогою на турнірі.
Цікаво, що моє хвилювання зникло як тільки я ввійшов до стадіону наче його хтось взяв і забрав. Я вперше вживу бачив зірок найвищої величини. Неймовірні враження!
Після гри швидко надіслав (інтернет дозволяв:) фотографії та відправився відпочивати. Вже наступного дня в обідню пору відправився в далеку подорож додому, щоб бодай трішки відпочити перед подорожжю до першої столиці України. Львів залишиться в серці назавжди. Маю надію, що я сюди ще колись повернуся…
Георг (фотокореспондент, Англія):
- До EURO 2012 про Україну я знав небагато. Фактично всі мої знання про вашу країну зводилися до Чорнобиля та Помаранчевої революції. Однак відтепер все змінилося. З усіх міст турніру мені до душі припав Львів. Неймовірне місто, яке нічим не гірше історичних центрів Європи – Праги, Будапешту та Відня. Це неперевершена краса, помножена на красу місцевих дівчат.
Резиденція голландських левів
У Харкові я пробув трішки менше доби, проте перша столиця нашої держави все одно залишила про себе спогади.
Харків – українське місто, яке поки що з натяжкою можна назвати європейським. Причина цього криється в ще досить значному та відчутному впливі радянської епохи. Однак і Рим розбудувався до розмірів одного з найпотужніших міст в історії не за один день, тому не слід очікувати оновлення міста лише за декілька десятиліть. Історія як життя – довге та не просте:)
Фан-зона, яка розташовувалася на площі Свободи, за декілька годин до матчу Німеччина – Нідерланди була в прямому розумінні слова помаранчева. Вболівальників з країни тюльпанів була переважна більшість . Голландців було навіть не сотні, а тисячі. Музика, співи, гуляння та відпочинок – «помаранчеві» гості відривалися по повній. Пиво та різноманітні неалкогольні напої лилися рікою.
Після обіду в бій вступила «важка музична артилерія» - відомий на весь світ DJ Армін Ван Бюрен та De Dikdakkers. Це додало драйву в без того заряджений настрій голландських, німецьких та українських фанів, які тренували свої голосові зв’язки перед футбольним вечором.
Прекрасний настрій після відвідування «помаранчевої» фан-зони дещо зіпсувався після того, як одна людина повернула мене до «української реальності».
Недалеко від національного академічного театру опери та балету імені М. В. Лисенка знаходиться парк з фонтанами. На фоні помаранчевих кольорів дуже вирізнявся один чоловік. Він був одягнений у джинси, сіру футболку та кросівки. Напроти нього стояв стілець, до якого були прив’язні голуби та маленька сова. У неї були зв’язані лапки, а вона тим часом міцно спала. В той день було спекотна погода, і по вигляду птаха взагалі не було помітно, що його бодай один раз на день напували водою. Я спробував наблизитися до сови, щоб сфотографувати, проте мені її «власник» заборонив це робити («хочеш фото – плати»). Цікаво було б побачити, якби його самого прив’язали до дерева та змусили стояти на неймовірній спеці цілий день…
За п’ять годин до початку матчу я вже був на «Металісті». Просковзнувши крізь охорону я став свідком підготовки церемонії урочистого початку матчу. Проте найцікавіше було ще попереду. Я маю на увазі пошук прес-центру. Як виявилося лише у Львові кімната для преси та фотокореспондентів знаходилася у будівлі самого стадіону. В інших містах це була окрема споруда. У Харкові вона знаходилася території ВАТ «Завод ім. Фрунзе». Щоб знайти дорогу туди я звернувся до стюарда, після «допомоги» якого («прямо, потім наліво, прямо, наліво, знову прямо…а потім спитаєш у когось») я лише через півгодини знайшов прес-центр.
Стадіон «Металіст» - одна із спортивних споруд EURO 2012, яка не будувалася «з нуля», а просто оновилася. «Олімпійський» стиль ( присутні бігові доріжки ) додавала йому певної спортивності, однак погіршує враження вболівальникам, які сидять за воротами під час матчів. Але незважаючи на це харківський стадіон виглядає класно.
Матч Нідерланди – Німеччина окрім футболу запам’ятався мені неймовірними голландськими фанами, спів яких заглушав будь-які розмови між фотокореспондентами біля поля. Але на одних піснях далеко не пройдеш. Німці здобули другу перемогу в турнірі, а футболісти з країни тюльпанів практично втратили шанси вийти в чвертьфінал турніру.
Через три години після фінального свистка я залишив першу столицю, щоб через декілька днів відвідати вже столицю Донбасу.
«Radio Free Europe»:
«Харків мав свою відчутну частку турбот про Євро-2012: приготування в останні хвилини, потреба надмірної витрати грошей, острах того, що політика зможе затьмарити спорт. Але тепер усе це поступається місцем гордості від того, що для цього північно-східного українського міста Євро-2012 буде історичним моментом»
Українські надії
В Донецьку я вперше (і на жаль в останнє на турнірі) працював на матчі збірної України.
Донецьк швидкими темпами стає однією із столиць України. Місто розбудовується, будуються нові будівні, які оновлюють столицю Донбасу.
Першим місцем в місті, в якому мені довелося побувати, став Донецький парк кованих фігур.
У кожного з нас є особливі місця, в яких ми полюбляємо відпочивати. У когось, це лавка в рідному селі, в інших – вулички, які навіюють незабутні спогади. Після Донецька на одне таке місце у мене побільшало.
Потрапивши сюди, ви можете бодай на якісь хвилини відправитися у дитинство. Кожна фігура парку, який до речі був відкритий в 2001 році, зображує певну частину ковальської фантазії. Самих фігур близько сотні. «Найфотографічною» серед фанів була як не дивно збільшена копія Кубка UEFA, який був здобутий «гірниками» в 2009 році. Проте й інші витвори ковальського мистецтва не залишалися без уваги. Мені особисто дуже сподобалися троянди в «Місті мільйона троянд». Вони по справжньому неперевершені…
Місто вболівальниками було умовно поділено на зони. В одних кількісно переважали українці, а в інших англійці. Коли шляхи груп фанатів перетиналися не виникало жодних негативних ситуацій. Все зводилося до спільного фотографування та побажання вдачі командам (хоча в розумі кожний з них і тримав лише позитивний для себе результат).
Англійські фани виявилися досить доброзичливими. На стандартне питання (з яким рахунком закінчиться матч?) групка англійських фанів з Ковентрі на пальцях показали 2:0 (звісно, на користь англійців). На останок я отримав путівник для англійських вболівальників "Free Lions”, в якому чітко було прописано, де в місті «можна бути, а де краще не бувати»).
У фан-зоні було незвично тихо. Може це мені так «пощастило» невчасно потрапити сюди, однак факт залишається фактом: офіційна фанатська зона міста була практично повінню порожньою. Лише поодинокі пари прогулювалися футбольною територію. Однак були і винятки. Двоє англійських поліцейських подовгу позували перед об’єктивами фотоапаратів вболівальників.
Хотів би зазначити, що на мою власну думку вибір розташування фанатської зони виявився досить невдалим. Не кожний вболівальник мав бажання подолати близько 3 кілометрів (саме така відстань від фан-зони до «Донбас Арени»). Однак це не ставало на заваді справжнім любителям футболу.
Пройшовши лише метрів 400 від фан-зони я став свідком футбольного матчу. На великому синтетичному полі українські та англійські фани визначали сильнішого. Незважаючи на досить спекотну погоду матч зібрав велику кількість уболівальників, які палко підтримували команди. З кожного хвилиною адреналін у крові фанів зашкалював. Всі готувалися до головного двобою року, а може і століття для України.
В прес-центрі була робоча обстановка. Фотографи в останній раз перевіряли свою техніку. Журналісти робили чергові прогнози на гру.
Я до цього жодного разу не був на матчах національної збірної. Весь день мене дещо «колотило». Це важко передати словами. Дуже хотілося, що наші перемогли.
Під час матчу за моєю спиною розташовувалися жовто-сині уболівальники. На протязі всього матчу вони несамовито підтримували нашу збірну. Після забитого голу Уейна Руні підтримка стала ще більшої, але треба визнати, що це був не день підопічних Олега Блохіна.
Після закінчення матчу були і сльози Євгена Селіна, і розчарування Олега Блохіна, і розпач українських фанів. За нашу збірну мені особисто не соромно. Вони грали як могли, але фарту досить сильно не вистачало.
Після гри англійські фани були у доброму гуморі та смакували місцеве пиво. А я сів в авто та попрямував додому.
Англійсько - італійський настрій
Наступною зупинкою моєї подорожі стала столиця України – Київ.
В столиці останній раз я був одинадцять років тому. За цей час Київ сильно оновився. Швидкими темпами зникають старі будівлі, на місці яких будуються сучасні багатоповерхові готелі, кафе та ресторани (не мені судити добре це чи ні). Не всім це подобається звісно, проте нічого не вдієш. Час невпинно летить, забираючи своїх «дітей» із собою у вічність.
Тільки но приїхавши в Київ, я попрямував до центру міста. Однак перед цим я як справжній українських вболівальник не міг не відвідати головний футбольний пам’ятник країни.
Валерій Лобановський – це не просто людина, це ціла епоха радянського та українського футболу. Історія вітчизняної гри з м’ячем не знає більш іменитого та відомого тренера. Кожний другий відомий український тренер грав у свій час в київському «Динамо» та проходив «школу Лобановського». Хто ж не пам’ятає київські команди зразка 1975, 1986 та 1999 років? Все це заслуга Метра!
Час невпинно летить. В травні виповнилося десять років як не стало Валерія Васильовича, але пам'ять про нього житиме вічно. По крайні мірі в це хочеться вірити.
Пам’ятник Лобановському встановлений поряд зі стадіоном «Динамо». Недалеко від спортивної споруди розташувався Team ticket point (England). Це так званий пункт видачі придбаних у вільному продажу квитків (самі квитки на матч вони отримували лише в обмін на ваучер, який є підтвердженням придбання квитка). Черга була не велика, тому про якусь нервозність говорити не приходилося. Після отримання квитка англійці та четверо італійців зупинилися поряд з монументом Метра. Інформацією про Лобановського вони не володіли, однак те, що «ця людина створила Шевченка» знали.
Майдан Незалежності став культурною столицею футбольної Європи. Тут розташовувалася одна з найбільших фан-зон EURO та безліч різноманітних закусочних, міні пабів та кіосків з сувенірною продукцією. І в день, і в ночі тут тривало життя, яке не закінчувалося фінальним свистком арбітра.
Після обіду спека досягла свого максимуму. Щоб бодай трішки освіжитися я взяв келих пива в пабі під відкритим небом та сів на найближчу лавку. Як згодом виявилося, я опинився в такому собі «англійському центрі відпочинку». Навколо майоріли біло-червоні стяги з назвами команд англійської Прем’єр – ліги та Чемпіоншипа. Складалося враження, що не англійці є гостями, а ми (наскільки ж їх було тут багато!). Люди насолоджувалися життям. Зовсім поряд з ними розташувалися італійські фани, які бувало ходили в гості до англійців. Атмосфера була по справжньому футбольна.
Під прес-центр пресі був відданий Палац спорту. Не звично було бачити столи на фоні сидінь та трибун. Однак був в цьому і один плюс: спортивні сидіння додавали футбольного настрою.
За дві години до початку чвертьфінального матчу між Італією та Англією я вже був на «Олімпійському».
Центральна спортивна арена України, яка була збудована в 1936 році, завжди була особливим місцем для вболівальників. Історію «Олімпійського» слід розділити на два періоди: зіркову стару та амбітну молоду. В період між 60-ми та початком нового тисячоліття трибуни стадіону бачило тисячі пам’ятних матчів київського «Динамо», фінали різноманітних турнірів та гру національної збірної.
Після завершення реконструкції «Олімпійський» почав жити новим життям. Першим великим турніром, який приймав стадіон, стало EURO 2012.
Більшість українських уболівальників вболівали або за Італію, або за хороший футбол. Мені особисто не зустрілося жодного українця, який би вболівав за Англію. Напевно не зарахований гол Марко Девіча зробив свою справу…
Футболісти Сквадри Адзурри та Трьох левів видали чудовий матч. Італійцям більше пощастило.
…Лише о 3 годині ночі мені вдалося виїхати зі столиці. Київ – чудове місто, але місцеві пробки справжній жах.
THE NEW YORK TIMES:
«Після десятиліть радянського домінування Київ перетворився на одне з найяскравіших міст ХХ століття»
Жовто-червоні колорити
Іноземець, який би вперше опинився у Донецьку в день півфінальному матчу EURO 2012 Іспанія – Португалія міг би подумати, що опинився не в українському місті, а в іспанському.
З більшості людських вуст біля «Донбас Арени» в день матчу лунала мова нащадків конкістадорів. В принципі це й не дивно. Відношення іспанських та португальських фанів була приблизно 7 до 1 на користь перших.
З самого ранку Донецьк нагадував бджолиний вулик. В ролі бджіл виступали вболівальники збірної Іспанії. Якщо за тиждень до цього англійські фани в Донецьку в першу чергу налітали на пиво, що гості з Іспанії так же швидко розбирали матчеві шарфи за 85 гривень. Від місцевого хмільного напою вони звісно також не відмовлялися, але це було вже після купівлі атрибутики.
Іспанці – доброзичливий народ, а якщо ти бодай одне слово знаєш по-іспанськи – фани не те, що залюбки з тобою сфотографуються…понесуть на руках) Щось подібне сталося обідньої пори недалеко від «Царь – пушки». На привітання красунь із Росії іспанці відповіли ніжними поцілунками та теплими обіймами. Напевно у японського фотографа, який знаходився поряд, чудові фото вийшли :)
На фоні червоно – жовтого «мурашника» гості з Португалії виглядали поодинокими гостями футбольного свята.
Знаєте, що мене найбільше вразило в Донецьку? Спокій! Фани купували різноманітну атрибутику, пиво, співали різноманітні пісні, але на відміну від матчів грандів нашого футболу все пройшло без неприємних пригод.
На мене справило неприємне враження один місцевий паб. Замовив келих пива, але так і не дочекався.
- Будь ласка один келих пива
- Скоро буде…
І так 45 хвилин…
Не витримавши очікування я попрямував на вихід. Треба було вже вирушати до стадіону, однак спрага перемогла. Пройшовши метрів 200 побачив ще один паб. Зайшов + замовив + отримав = 3 хвилини. Виходить не всі паби однакові.
Біля стадіону на трав’яних газонах фани та журналісти відпочивали в очікуванні напрочуд цікавої гри. Іспанці з прапорами групами по 50-100 осіб фотографувалися на фоні пам’яток Донецька. Вони були впевнені в своїй перемозі.
В прес-центрі на противагу центру міста була робоча обстановка. Журналісти ділилися останніми прогнозами та різними пересудами. Взагалі журналістика цікава професія. В одному місці можуть працювати найкращі журналісти та колишні футболісти, які лише на шляху свого становлення в новій для себе професії.
В Донецьку мені пощастило взяти автограф у відомого в минулому півзахисника збірної Франції, чемпіона світу 1998 року та чемпіона Європи 2000 року Робера Піреса. Часи йдуть, проте Д’Артаньян не змінився. Все таки же відкритий та доброзичливий…
В підсумку Іспанія у надважкому матчі перемогла Роналду та Ко лише в серії пенальті. «Червоній фурії» знову посміхнулася доля. Попереду на них чекала столиця України та остання гра турніру – фінал.
П’ять років очікування
До останнього часу я не знав точно чи буду працювати на фіналі. UEFA затримувалося з відповіддю. Лише за два дні до матчу прийшло довгоочікувальне «CONFIRMED M31 Final».
Ажіотаж у столиці України був неймовірний. З самого ранку тисячі й тисячі вболівальників з сотні країн світу наповнили українську столицю. Особливо багатолюдно було в центрі міста, де розташовувалася фан-зона. Вперше в одному місці я бачив таку велику кількість фотокореспондентів та журналістів. Воно й не дивно. Матчі такого рівня – рай для преси. В столиці України зібралися сливки футбольного життя світу.
Перекупників квитків також вистачало. Цікаво, що чим ближче був час початку матчу – тим меншу кількість грошей вони просили за квиток. Наприклад в обід квиток міг коштувати 6000 грн, а за пару хвилин до початку максимум 500 (а то й менше).
Спека була неймовірна. В тіні було +36с. Добре, що поряд з Палацом Спорту були фонтани, а то від духоти можна було з розуму зійти.
Навколо відчувався ажіотаж і в той же час в душі був певний сум. Ніхто не знає, коли спортивна подія такого масштабу наступний раз пройде в нашій країні. Я був щасливий, що буду працювати на фіналі, однак дуже жалкував, що це була остання гра турніру.
Біля кас видачі квитків були вже звичні черги. Ірландець на радостях, що після 4 годинного стояння нарешті отримав бажаний квиток, збив з ніг японську вболівальницю. Він довго вибачався перед нею. В хід пішли навіть поцілунки =).
В прес-центрі панувала робота атмосфера, хоча й відчувалося особливість матчу.
Слід зазначити, що кожному журналісту, фотокореспонденту та волонтерам, які працювали на фіналі наклеювали спеціальну наклейку на акредитацію, як посвідчувала, що ця людина працювала на фінальному матчі.
За дві с половиною години до початку гри представник UEFA зібрав всіх фотографів фінального матчу для інструктажу, в якому докладно розповідав, що потрібно робити, де стояти, що не робити та ін. Все це зайняло приблизно двадцять хвилин, після чого мені чомусь дуже захотілося їсти:). Добре все таки, що футбольні керівники додумалися «вмонтувати» MacCafe в прес-центр. Латте макіато та тістечко «Тірамесу» - це щось неймовірне…. Справжня смакота =).
На «Олімпійському» мені довелося попрацювати не тільки як професійний фотограф, а й як «сімейний». Я по черзі фотографував іспанські та італійські сім’ї, які прохали їх «клацнути» на пам'ять на свої Iphone’и. Загалом було дуже класно бачити вболівальників, які родинами (а хто й династіями) приїхали на фінал EURO. Все ж таки незважаючи на всі негаразди, які переслідують нашу країну зараз, футбол може об’єднати.
За півгодини до початку фінального матчу співробітники UEFA винесли Кубок Анрі Делоне (трофей EURO) на край поля для того, щоб фотографи могли без проблем сфотографувати його. Пощастило, що я був поряд. Деяким пощастило менше.
Офіційна церемонія закриття EURO як і весь турнір була неймовірно красивою. Сотні волонтерів «малювали» на полі живі футбольні картини. На очах деяких вболівальників в цей час наверталися сльози.
Після закінчення урочистостей для фотографів настала «гаряча» пора. Почалася несамовита боротьба за краще місце «під сонцем». В цей мені згадався вислів одного російського фотокореспондента, який перед матчем влучно зазначив, що «за кращий кадр треба битися». В результаті так і вийшло… Після виходу футболістів та загального фотографування ми всі попрямували на свої зазначені на Pich’х місцях. Поряд зі мною сиділи англієць та японець. Побажавши один одному успішних кадрів ми прийнялися виконувати свою роботу.
Про сам матч ви можете прочитати тут.
Після фінального свистка було багато сліз та радості. Італійців було по справжньому жаль. Сквуадра Адзурра пройшла весь шлях, і лише на останній турнірній сходинці їхній футбольний механізм дав збій. Плакав досвідчених Пірло. Знову «засвітився» молодий Балотеллі, який під незадоволений гул трибун попрямував у роздягальну, однак там його перехопив «Джиджи» Буффон та силоміць змусив того повернутися на церемонію нагородження.
Саме багаторічний голкіпер «Ювентуса» і повів «синіх» на «невтішне» нагородження. Під оплески переможців та вболівальників президент UEFA ( до речі легендарний в минулому нападник збірної Франції) Мішель Платіні нагородив італійських гравців медалями учасників фінального матчу турніру. За ними попрямували переможці – іспанці. Сам же трофей як і чотири роки тому підняв над головою напевно найкращий зараз голкіпер світу Ікер Касильяс.
А потім почалося «сімейне фотографування» збірної Іспанії. Футболісти збирали свою рідню, дівчат, жінок та дітей з трибун, щоб разом війти в історію. А на останок вечір завершився святковим феєрверком.
Коли я залишав «Олімпійський» на мене знову налетів сум. Десь в далечині звучала пісня легендарних Take That, яка має назву Rule The World. Як на мене свято футболу та ця пісня досить органічно поєднувалися на фоні моря вболівальників та зоряного неба.
Після матчу в прес-центрі всі дружньо розпивали пиво. Навіть був встановлений рекорд турніру – 500 скляних баночок Carsberg (= 1 холодильник) розійшлися по рукам за 2 хвилини 54 секунди. Напевно Олімпійський рекорд:)
Трішки в стороні англійські, японські та німецькі фотографи та журналісти вже планували свою роботу та майбутніх Олімпійських іграх. Життя триває. Робота також.
Все хороше колись закінчується. EURO 2012 стало справжнім святом футболу. Моя мрія здійснилася! Мені пощастило стати частиною найбільшого футбольного фестивалю чотириріччя. Для мене робота на EURO 2012 - безцінний досвід, який неможливо купити. 6 подорожей турніром стали для мене одними з найкращих миттєвостей мого життя.
І все таки мрії здійснюються:). Дякую за увагу.
P.S. На останок хочеться подякувати всім волонтерам, які працювали на турнірі. Без Вас не було б такого чудового свята футболу. Особливо хочеться подякувати Софії Степанюк (Львів), Тетяні Бодровій (Київ), Анастасії Тиртишній (Київ) та Інні Бойко (Донецьк) за надану допомогу протягом турніру.
Мій власний фотоогляд подорожей матчами EURO 2012 ви можете переглянути за цим посиланням.
Олег ДУБИНА
(Кобеляки - Львів - Харків - Донецьк - Київ - Кобеляки)
Додати коментар