Блог: Блог Миколи Гузченка
Автор: Микола Гузченко
Я завжди не любив Леніна. Бабуся ненавиділа його страшною ненавистю, батько теж не любив. У першому класі в школі потрібно було вивчити віршик, який закінчувався словами: "І Ленін сам важку свою дорогу також почав колись із Букваря." Батько строго-настрого заборонив закінчувати віршик таким чином і сказав, що треба замість "Ленін сам" казати "батько мій". Я був слухняним хлопчиком і дуже тоді мучився, бо змушували робити або наперекір батькові, або наперекір вчительці. Схилявся все ж зробити як веліла вчителька, бо вона ж ось, а батько - десь далеко вдома. Але пощастило - мене не спитали і віршик розказувати не довелось. Але стабільна нав’язана старшими нелюбов до Леніна була у мене з дитинства. Потім, у дорослішому віці, виявилось, що Ленін і правда був мудаком і ненавидіти його було за що. Коли сім років тому бетонного Леніна біля будинку культури вкрали невідомі, я аплодував.
І от у 2014-му році починається декомунізація України. До 100-річного ювілею з моменту приходу більшовиків не дочекались три роки. І я отетерів. Мені не вкладається в голову, як, чому дорослі люди поводять себе, мов стадо бабуїнів? Чому пресвятєйший патріарх Кулічковський молотить по голові палкою пам’ятник мертвій людині? Чому нібито інтелігентний Паршевлюк перетворюється на безмозглого неандертальця і гарцює на поваленому пам’ятнику мертвій людині? Чи уявляє взагалі автор напису на постаменті "Кат України", як саме Ленін Україну катував? Чому оці отари пустооких недоумків кричать щось про Європу, але при цьому поводяться, немов племена людоїдів? Чому вони кричать щось про демократичні перетворення, але при цьому срати хотіли на думку територіальних громад, які є власниками пам’ятників? Шо це за піздєц?
Але добре, спишемо тодішні події на емоції, стадний інстинкт, цілком закономірну ненависть до росіян, яка краєм хапонула вождя міжгалактичного пролетаріату. Та коли декомунізацію взялися проводити зараз, на холодну голову, офіційно, це вже привід задуматися серйозніше.
Спершу зважимо "за" і "проти."
Чим корисна декомунізація? Який від неї толк? Відновлення історичної справедливості, мовляв, нічого померлим злочинцям-комуністам красуватися на табличках і в пам’ятниках. Але історична справедливість - поняття безособове і занадто аморфне, щоб його сприймати всерйоз. Яка людям користь від декомунізації? Нетривала радість тих, кому Ленін не подобається. Все. Скільки їх, тих людей, які зрадіють декомунізації? У нас на Полтавщині - точно небагато. Всім як правило насрать.
Чим декомунізація шкідлива? А от тут уже веселіше.
1. Обурення тих, кому пам’ятки комунізму милі. Хтось ностальгує за СРСР, хтось - за молодістю, хтось - за ковбасою по 2,20, хтось з теплотою згадує, як на весіллі клав квіти біля підніжжя пам’ятнику, а у когось було перше кохання на вулиці Щорса. Руйнування приємних, звичних людям речей - це завжди стрес. Крім того, будь-якій здравій людині неприємно дивитись на стадо варварів, які налітають на скульптуру і залишають після себе срач. Та ще й прикривають своє дикунство українським прапором і прекрасним давнім і уже знеціненим гаслом "Слава Україні!" І вони ще ж і момент обрали, коли суспільство наелектризоване, коли люди стомлені, зубожілі, злі. Тут би якось шукати спільну мову з опонентом, так ні - давай підливати масло у вогонь взаємної ненависті. Власне, оцей недолік з лихвою перекриває примарну користь декомунізації. Та є ще.
2. Транжирення грошей. Кожна зміна назви чи демонтаж пам’ятника - річ небезкоштовна. Треба оплатити робочу силу, техніку, бензин, виготовлення нових табличок, переробити цілу купу документів, окультурити місця демонтажу. Чи декомунізатори оці може готові все оплачувати з власного карману? Навряд. А якщо і готові - то краще б на ці гроші купили ліків пенсіонерам чи допомогли заплатити за газ.
3. Переробляння документів. Я, чесно кажучи, ніколи з цим не зіштовхувався, але як з документами? Скільки часу, грошей і нервів потрібно витратити, щоб переробити документи на будинок, земельну ділянку, поміняти прописку в паспорті? Чи будуть люди радіти такому геморою?
4. Імідж. Так уже склалося, що ми мало що уміємо робити добре. От і тут замість культурних демонтажів вийшли пекельні шабаші з ритуальними кричалками і стрибанням волохатих бабуїнів по трупах. Це все фіксується на відео, публікується в мережі, і горді жителі ДНР, ЛНР, Криму і Росії разом зі світовою спільнотою отримують красномовний доказ тому, що в Україні владу захопили божевільні бандерівці-фашисти.
Чому ж тоді політики усіх рівнів поставили декомунізацію на порядок денний? Бо негідники і нікчеми.
Негідники у владі займаються декомунізацією з кількох причин.
По-перше, їм потрібно відволікти увагу людей від традиційного для наших країв беззаконня. Поки народ переймається проблемами табличок і пам’ятничків, дуже зручно грабувати країну.
По-друге, треба чимось зайняти нероб, які іменують себе громадськими активістами. У цих активістів дуже багато енергії, але дуже мало мозгів, тому треба їх направити на війну з вітряками - і вони при роботі, і шкоди суттєвої не роблять, і красти не заважають.
По-третє, треба імітувати роботу. В умовах, коли люд убожіє, а окупована частина країни так і лишається окупованою, владі дуже важко чимось похвалитися. Не красти не можуть, бо негідники. Навести в країні лад не можуть, бо нікчеми. От і лишається воювати з табличками, бо вони, таблички, не чинять спротиву.
По-четверте, влада уже не заграє з ватниками. Раніше курс на декомунізацію неодмінно призвів би до електоральних втрат у традиційно ватяних регіонах. Зараз ці регіони окуповані, голосів там не набереш, тому і плювать на них. Стихійна деленініфікація минулого року показала, що це діло зараз в тренді - тому влада робить ставку на антиросійські/антикомуністичні настрої. І не тільки влада. Зараз понавилазила сила-силенна різного мудачья, яке намагається на цьому зробити собі ім’я.
У нікчем мотиви не такі прагматичні - на те вони й нікчеми. Частина з них - тупо гопота, сенс життя яких - це приниження інших. Класичне для цієї публіки несприйняття чужаків, інаколмислія, жага ламати і бити. Цих рєбят сьогодні натравляють на Ленінів, а завтра вони з таким самим азартом підуть бити геїв, післязавтра - негрів, через тиждень - прихожан Московського патріархату, а через місяць - російськомовних співгромадян. Інша частина нікчемного товариства - вдумчиві патріоти-ледарі. Їм щиро хочеться зробити добро країні, не вдаривши при цьому палець об палець. Трудитися не хочеться, от вони і шукають спасіння країни в якихось нікчемних, безтолкових, нікому не потрібних діях.
Нікчемами маніпулюють негідники - от і маємо що маємо.
Ну і наостанок - найголовніше. Що робити?
Відповідь на це питання настільки очевидна і проста, що мені аж ніяково її озвучувати - ці речі всим і так повинні бути зрозумілі.
Перше. Треба зрозуміти, що пам’ятники і таблички - це неживі нерухомі предмети, які нікому не можуть нашкодити. Тому і захищати від них нікого не потрібно. Це просто сліди 70-річної історії. Вони є носіями ідеології? Аж ніяк. Жителі вулиці Леніна не голосують за комуністів більше, ніж жителі вулиці Шевченка. Боятися якихось фігурок і табличок - це язичництво, чортівня і кам’яний вік. Борці з Ленінами нічим не відрізняються від дикунів-талібів, які у 2001-му зруйнували статуї Будди в Афганістані. Бо статуї Будди, мовляв, несли в собі страшну загрозу ісламу.
Друге. Треба зрозуміти, що в цивілізованому суспільстві пенсіонерка-комуністка має такі ж права, як розовощокий молодчик з татуйованим тризубом. В демократії не існує поняття "правильна думка" або "правильна партія" - вагу має тільки думка більшості. Хочеться переіменувати вулицю Леніна? - Підіть по хатках, розкажіть людям про всі радощі переіменування, розкажіть, скільки грошей з їх кишень буде на це витрачено, і запропонуйте їм проголосувати за або проти. Хай люди самі вирішують, як повинен називатися їх дім. Не подобається? Хочеться, щоб усі схилили голову і підкорилися єдино можливому правильному гегемону, Майдану, Революції? Вибачте, дорогенькі, але це знову буде Радянський Союз. Хотіли демократії? - Терпіть.
Третє. Треба зрозуміти, що ознакою цивілізованого суспільства є повага до чужої думки. Якщо ти вболіваєш за "Шахтар" - це не привід руйнувати стадіон "Динамо" і бити динамівських вболівальників, якщо ти православний - це не привід руйнувати мечеть, якщо ти білий - це не привід гнобити чорних. Те саме і з цивілізованою політикою. Не потрібно копіювати більшовиків, які сто років тому убивали царську сім’ю, валили церкви і палили книжки.
А що ж роботи, якщо є патріотичний порив робити добро? Допомагайте людям. Навколо нас зараз дуже багато нещасних. От і йдіть до них, зробіть для них щось корисне. Люди - це найбільше багатство будь-якої країни. Зробіть, щоб вони менше мучилися. Запитайте, чим їм можна допомогти, - і побачите, що жоден не попросить звалити йому пам’ятник Леніну.
Додати коментар